Слава ЗСУ!

— Навіть коли вони їх не тямлять? — не вгавав Сен-Клер.

— До пори, звісно, не тямлять. А виростуть — і все зрозуміють.

— Щодо мене, то я й досі нічого не зрозумів, — сказав Сен-Клер, -хоч як ретельно ви мені їх утовкмачували змалечку.

— Ну, ви були здібним учнем, Огюстене. Я тоді покладала на вас чималі надії, — мовила міс Офелія.

— А тепер уже не покладаєте? - спитав Сен-Клер.

— Я б воліла, Огюстене, щоб ви були такий, як тоді, в дитинстві.

— Правду сказати, і я теж, сестрице, - мовив Сен-Клер. - Ну що ж, навчайте Топсі далі. Може, з неї що й вийде... Я більше вам не заважатиму, слово честі.

Міс Офелія дала знак, і Топсі, що протягом цієї розмови стояла, поштиво склавши руки, незворушна, мов чорна статуя, знову взялася переказувати завчене. Сен-Клер сховався за газетою і сидів, аж доки вона скінчила. Все було гаразд, тільки вряди-годи Топсі чудно плутала важкі слова і, попри всі зусилля міс Офелії, вперто перекручувала їх по-своєму. Сен-Клер, хоча й пообіцяв сидіти тихо, вельми зловтішався з тих помилок, щоразу прикликав Топсі до себе й задля розваги загадував їй знову проказувати перекручені місця, незважаючи на протести міс Офелії.

— Огюстене, як же я можу навчати дитину, коли ви таке чините? -докоряла вона.

— Ваша правда, я вчинив недобре, більше не буду. Надто вже мені подобається, коли це кумедне мавпеня спотикається на тих словах!

— Але ж ви заохочуєте її до помилок.

— Ну то й що? Чи їй не однаково, як казати?

— Ви самі хотіли, щоб я виховала її як належить. Тож маєте пам’ятати, що вона розумна істота, і не впливати на неї зле.

— Ой лишенько! Та маю, маю... Але, як каже Топсі, я такий поганий!

В отакий приблизно спосіб і тривало виховання Топсі десь років зо два. Міс Офелія день у день терпіла її вибрики, мов напади якої хронічної недуги, і з часом навіть звикла до них, як ото, бува, звикаєш до невралгії чи мігрені.

Що ж до Сен-Клера, то його ця дівчинка просто забавляла, як забавляють людей штуки папуги чи цуценяти. Коли Топсі за свої лихі витівки потрапляла в неласку у інших обивателів будинку, вона завжди шукала захисту біля його крісла, і Сен-Клер незмінно вирятовував її з біди. Він часто давав дівчинці дрібні монетки, що їх вона ви-трачала на горіхи та цукерки і з безтурботною щедрістю обділяла всіх дітлахів у господі. Слід віддати Топсі належне: вона мала добру та великодушну вдачу, а злою ставала лиш тоді, коли мусила боронитися.

Отже, тепер Топсі введена в нашу оповідь і надалі від часу до часу з’являтиметься в ній поряд з іншими дійовими особами.

Розділ XXI КЕНТУККІ

Певне, читач не відмовиться повернутись на час до знайомого нам кентуккійського маєтку, заглянути в Томову хатину й побачити, як маються ті, кого ми там полишили.

Було тихе літнє надвечір’я, і двері та вікна просторої вітальні стояли геть розчинені, немовби припрошуючи хоч сякий-такий вітерець ласкаво завітати до господи. Містер Шелбі сидів у суміжній з вітальнею галереї, що тяглася вподовж усього будинку й з обох боків мала вихід на балкони. При дверях вітальні, схилившись над шитвом, сиділа місіс Шелбі. З усього було видно, що їй не дає спокою якась думка і вона тільки й чекає слушної нагоди, аби її висловити.

- А ти знаєш, — нарешті обізвалася вона, — що Хлоя одержала від Тома листа?

- Справді? Либонь, Том уже має на новому місці якогось приятеля. Ну, то як же йому там ведеться?

- Як я зрозуміла, його купив якийсь дуже шляхетний господар, -відказала місіс Шелбі. — 3 ним добре поводяться і не вельми обтяжують роботою.

- Он як! Ну що ж, я радий за нього... дуже радий, — щиро мовив містер Шелбі. — Може статись, він так звикне до півдня, що й не схоче повернутися сюди.

- Навпаки, - заперечила місіс Шелбі, — йому дуже кортить знати, коли ми назбираємо грошей, щоб викупити його.

- Цього я й сам не знаю, далебі, — сказав містер Шелбі. - Досить раз потрапити в скруту, як потім їй і кінця не видно. Вона мов те болото: одну ногу витягнеш, друга загрузне. Позичаєш в одного, щоб віддати другому, а тоді ще в когось, щоб поквитатися з першим. А там не встигнеш і сигари скурити, як на тебе вже сиплються всі оті трикляті папірці від кредиторів — нагадування, вимоги, оповістки, - і пішла колотнеча!

- Як на мене, любий, то цьому лихові можна зарадити. Чому б нам не спродати коней і одну з твоїх ферм, щоб геть розплатитися з боргами?

— Сміх та й годі, Емілі! Ти наймиліша жінка в цілому Кентуккі, а все ж тобі й.невтямки, що ти нічого не розумієш у цих справах. І взагалі жінки нездатні їх розуміти.