Слава ЗСУ!

Десь тижнів через два Єва почулася куди краще. То був один з тих оманливих відбігів невблаганної хвороби, що часто вселяють надію в жагучі серця, навіть коли смерть уже на порозі. Євину легку ходу знову було чути в саду й на веранді, вона знову бавилась та сміялася, і зрадуваний батько запевняв, що невдовзі вона зовсім одужає. Тільки міс Офелія та лікар не тішилися цим примарним полегшенням. Не помилялось і ще одне серце - сердечко самої Єви...

Та хоч дівчинка й була виплекана з глибокою ніжністю і перед нею розгорталося прекрасне життя з усіма принадами, що їх можуть дати любов та добробут, вона не боялася смерті й не жаліла себе. Її сердечко боліло тільки за тих, кого вона полишала, а найдужче — за батька. Єва ніколи не замислювалася над такими речами, проте підсвідомо відчувала, що посідає в його серці куди більше місця, ніж будь-хто інший. Матір вона теж любила, бо взагалі була ніжна та чутлива, і всі оті прояви материного себелюбства, які їй траплялося бачити, смутили й бентежили її — адже, як і кожна дитина, вона беззастережно вірила, що мати не може чинити зла. І хоч деяких речей Єві було просто не збагнути, вона завжди заспокоювала себе думкою, що, зрештою, це її мама і що вона теж її щиро любить.

Жаліла вона й добрих та відданих слуг, для яких була наче ясний сонячний промінь. Діти звичайно не схильні узагальнювати, одначе Єва напрочуд рано дійшла розуму, і всі згубні вади рабовласницького устрою, які вона бачила навколо, одна по одній глибоко западали в її чутливу та мисленну душу. Її поривали невиразні бажання зробити якесь добро своїм слугам, порятувати і обласкавити

225

8 Хатина дядька Тома не тільки їх, а й усіх людей їхнього стану, та, на жаль, вона була надто мала й немічна, аби здійснити ті поривання.

— Знаєш, дядечку Томе, — сказала вона якось, зводячи очі від книжки, що її читала вголос своєму другові, - а я розумію, як ото хочеться вмерти задля когось іншого.

— Чому, панночко Єво?

— Бо я й сама таке відчуваю.

— Про що це ви, панночко Єво? Щось я не збагну.

— Я не можу пояснити... Та пам’ятаєш, коли ми їхали на пароплаві і я побачила отих нещасних... кого розлучили з матір’ю, кого з чоловіком, кого з малими діточками... і ще коли я почула про сердешну Прю - який то дув жах, правда ж? - та й ще багато разів я відчувала, що радо вмерла б сама, аби моя смерть визволила їх од усього того лиха. Кажу тобі, Томе, я хотіла б умерти задля них, якби було можна, — палко промовила Єва, поклавши свою тендітну рученьку на Томову руку.

Том зирнув на дівчинку з побожним трепетом і, коли вона, зачувши батьків поклик, швиденько гайнула до дому, ще довго дивився їй услід, раз по раз витираючи очі.

Єва легко збігла на веранду, де чекав її батько. Убрана в біле платтячко, злотокоса, з розпашілим личком та неприродно блискучими від нутряної гарячки очима, вона аж світилася вся у промінні призахідного сонця.

Сен-Клер покликав дочку, щоб показати їй статуетку, яку він купив для неї в місті. Та вигляд дівчинки так болісно вразив його, що він умить забув про свій намір і рвучко пригорнув її до себе.

— Єво, ясочко, тобі останніми днями полегшало, правда ж?

— Тату, — несподівано твердо промовила Єва, — я давно вже хотіла дещо тобі сказати. То давай скажу тепер, поки ще не знесиліла.

Сен-Клера неначе морозом усипало. Єва сіла батькові на коліна, прихилилася голівкою до його грудей і сказала:

— Тепер уже з цим нема чого критися, тату. Настає мені година піти од вас. Я піду й ніколи більше не повернуся! - І горло їй здавило ридання.

— Та ну ж бо, моя люба донечко! - мовив Сен-Клер. Його бив дрож, але він силкувався говорити весело. — Ти просто знервована й трохи підупала духом. Не треба вкидатися в такі чорні думи. Ось поглянь, яку я тобі купив статуетку!

— Ні, тату, — сказала Єва, лагідно відсуваючи дарунок, - не обманюй себе! Мені анітрохи не краще, я це знаю достеменно. І я скоро піду. Я не знервована і духом не підупала. Якби не жаль було тебе, тату, і всіх моїх друзів, я почувалася б тільки щасливою. Я сама хочу піти... так хочу!..

— Що ж тобі, ясочко, тут не до серця? Хіба не робиться для тебе все, що можна, аби лиш ти була щаслива?

— І все ж я радніша піти... А жити хотіла б хіба що задля своїх друзів. Багато чого смутить мені серце, видається жахливим. Отож краще мені піти... Але я не хочу полишати тебе... Мені несила навіть про це подумати!

— Що ж тебе смутить і жахає, доню?

— Та всі оті речі, що день у день діються довкола. Мені жаль наших бідних слуг. Вони так люблять мене, такі до мене добрі! Як мені хочеться, тату, щоб усі вони були вільні!