Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Хатина дядька Тома

— Єво, донечко, невже ти вважаєш, що їм погано в нас живеться?

— Ой тату, а що, як раптом з тобою щось станеться? Що тоді буде з ними? Таких людей, як ти, тату, дуже мало. Он дядечко Олфред зовсім не такий, і мама теж... А згадай-но хазяїв нещасної старої Прю! На який тільки жах здатні люди! - І Єва здригнулася.

— Люба моя дитино, ти надто чутлива. Даремно я дозволяв тобі слухати такі історії.

— Оце ж і не дає мені спокою, тату. Ти хотів, щоб я жила в добрі й ніколи не знала найменшого лиха і навіть сумних історій щоб не чула. А тим часом скільки бідолах усе життя не бачать нічого, крім горя та смутку. Хіба це справедливо? То як було мені не знати про такі речі, як не жаліти цих людей? Усе воно завжди западало мені в серце, глибоко так западало. І я все думала, думала... Тату, невже не можна, щоб усі раби стали вільні?

— На це нелегко відповісти, донечко. Безперечно, все воно вельми зле, так думає багато людей, і я теж. Я щиро бажав би, щоб у нашій країні не було жодного раба, але що для цього треба зробити — я не знаю.

— Тату, ти ж такий добрий та шляхетний і завжди так красно говориш. То чи не міг би ти ходити скрізь і переконувати людей на добре діло? Коли я помру, тату, ти згадаєш ці мої слова і зробиш так задля мене. Я й сама б це зробила, якби могла.

— Коли ти помреш, Єво!.. - схвильовано вигукнув Сен-Клер. — Ні-ні, не кажи такого, доню! Ти ж єдина моя втіха на світі!

— Дитина бідної старої Прю теж була її єдиною втіхою, а проте вона мусила слухати її крик і нічого не могла вдіяти! Тату, ці нещасні люди так само люблять своїх дітей, як і ти мене. Ну зроби для них що-небудь! Он і бідна няня любить своїх малих. Я сама бачила, як вона плаче, коли говорить про них. І Том своїх діточок любить... Це ж просто жах, тату, що весь час коїться отаке!

— Ну годі, годі, ясочко, — заспокійливо мовив Сен-Клер, — ти тільки не впадай у розпач, не говори про смерть, і я зроблю все, що ти хочеш.

— І дай мені слово, любий тату, що ти відпустиш Тома на волю, як тільки... — вона затнулась і нерішуче докінчила: — як тільки мене не стане.

— Гаразд, серденько, я зроблю все... все, що тільки ти скажеш.

— Любий тату, - мовила дівчинка, притиснувшись до його лиця гарячою щічкою, — от якби нам піти разом...

Сен-Клер міцніше пригорнув її до себе, але нічого не сказав.

— Ти прийдеш до мене, — додала вона тихо і впевнено.

— Я піду за тобою. Я тебе не забуду.

Урочиста вечірня сутінь оповивала їх дедалі густіше. Сен-Клер сидів мовчки, пригортаючи до грудей тендітне дитяче тільце. Він уже не бачив доччиних незглибимих очей, тільки чув її тихий, немов потойбічний голос. І нараз миттєвим привиддям перед очима йому постало все його минуле: материні молитви, його власні дитячі поривання до добра, а між ними й цим вечором — довгі роки безділля і марноти, що їх звуть великосвітнім життям. За одну мить людина може осягнути думкою дуже багато. Тож і Сен-Клер багато чого побачив і перечув, але не обмовився про те ані словом. А коли зовсім посутеніло, він одніс дочку до її спальні, почекав, доки її перевдягнуть на ніч, а тоді одпустив слуг і колисав її на руках та співав їй, аж поки вона заснула.

Розділ XXV МАЛЕНЬКА НАПУТНИЦЯ

Заходив недільний вечір. Сен-Клер сидів на веранді, простягнувшись у плетеному кріслі, і тішився сигарою. Марі лежала на канапі проти розчиненого на веранду вікна, сховавшись од москітів за прозорою флеровою заслоною. В руці вона тримала гарно оправленого молитовника. Була неділя, отож Марі й удавала, ніби читає, хоч насправді куняла над розгорнутою книжкою, то розплющуючи очі, то знову їх заплющуючи.

— Знаєш, Огюстене, - мовила вона, трохи прочумавшись од дрімоти, — треба буде послати до міста по мого давнього лікаря, доктора Позі. Я певна, що в мене зле із серцем.

— Та навіщо ж тобі посилати по нього? Лікар, що їздить до Єви, теж цілком тямущий.

— Я не звірилася б на нього в разі небезпеки, — відказала Марі. — А як я розумію, становище моє доволі небезпечне. Я ось уже кілька ночей про це думаю. У мене страшні напади болю і якісь такі дивні відчуття.

— Ой Марі, це все просто з нудьги. Я не вірю, що в тебе хворе серце.

— Де ж би ти повірив! — сказала Марі. — Я так і знала, що почую од тебе саме це. Ти тривожишся, тільки-но Єва раз кашляне чи ще щось їй трохи не так, а до мене тобі байдуже.

— Коли вже тобі так доконче хочеться мати хворе серце — гаразд, я згоден на це пристати, — мовив Сен-Клер. — Та до сьогодні ж воно було здорове.

Попередня
-= 105 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!