Слава ЗСУ!

- Ні, нема... Ніколи нікого не було.

- Але, Топсі, якби ти тільки постаралася бути хорошою, ти могла б...

— Хоч би як я старалася, а однак завше була б муринка, — сказала Топсі. — От аби мені злупити з себе шкуру й зробитися білою, отоді б я вже постаралася.

- Але ж люди можуть любити тебе й чорну, Топсі. І міс Офелія тебе любила б, якби ти була хороша.

Топсі уривчасто хихотнула — то був її звичайний спосіб виявляти свою недовіру.

— Ти не віриш? - спитала Єва.

- Ні. Вона терпіти мене не може, бо я муринка! І й до мене доторкнутися все’дно що до жаби. Та й ніхто не може любити му-ринів, вони не годні, аби їх любити. А мені й начхать! - сказала Топсі й почала свистіти.

- Ой Топсі, бідолашка, та я ж люблю тебе! - вигукнула Єва з раптовим спалахом співчуття і поклала свою тендітну білу рученьку на плече Топсі. — Я люблю тебе, бо ти не маєш ні батька, ні матері, ані друзів... бо ти нещасна, скривджена дитина! Я люблю тебе і хочу, щоб ти була хороша. Я уже слаба, Топсі, і, мабуть, жити мені лишилося зовсім мало. То дуже мене смутить, що ти отака неслухняна. Прошу тебе, постарайся бути хорошою, ну хоч би задля мене. Вже ж недовго мені бути з тобою разом.

Меткі круглі оченята маленької негритянки сповнилися слізьми. Важкі прозорі краплі одна по одній скочувались їй по щоках і падали на Євину білу рученьку. Топсі похилила голову на коліна й гірко заридала.

— Панночко Єво! Люба панночко Єво! - проказувала вона крізь сльози. - Я старатимусь! Ось побачите, як старатимусь! Раніш мені було все’дно.

Сен-Клер спустив завіску.

— Сьогодні Єва нагадала мені мою матінку... — мовив він до міс Офелії.

— Я завжди мала упередження проти негрів, - сказала міс Офелія. — Ніде правди діти — мені таки було гидко доторкнутися до цієї дитини. Але я й подумати не могла, що вона про це знає.

— О, діти одразу відчувають такі речі, — озвався Сен-Клер, — від них цього не приховаєш. Повірте мені, хоч би скільки добра ви робили дитині, хоч би як її уласкавлювали, вона ніколи не буде вам вдячна, поки відчуватиме, що ви ставитесь до неї з огидою. Воно дуже дивно, але це так.

— Не знаю, як мені себе перебороти, — мовила міс Офелія. — Вони ж бо й справді мені неприємні, а ця дитина особливо. Як я можу збутися цього почуття?

— А от Єва, здається, знає як.

— Ну, вона така щедросерда! - сказала міс Офелія. - Аби ж то я могла стати такою, як вона! Либонь, мені є чого в неї повчитися.

— Коли так, то ви не перша, кого напроваджує на розум дитина, — зауважив Сен-Клер.

Розділ XXVI СМЕРТЬ

Простора спальня Єви, як і всі кімнати в будинку, виходила на широку веранду. З одного боку вона притикала до покою батьків, з другого — до кімнати міс Офелії. Сен-Клер сам наглядав за умеблюванням та оздобленням доччиного помешкання й подбав про те, щоб усе у ньому відповідало вдачі його маленької господині. На вікнах висіли рожеві та білі муслінові завіси. Підлогу вкривала квітчаста мата, зроблена в Парижі за малюнком самого Сен-Клера: по краях рожеві пуп’янки в зеленому листі, а посередині — пишні троянди в цвіту. Ліжко, стільці й крісла були бамбукові, тонкої мистецької роботи. Над узголів’ям ліжка на гіпсовій консолі стояла красива фігура янгола зі згорнутими крилами й миртовим вінком у простягнутій руці. З вінка на ліжко спадала рожева флерова запона, прошита срібною ниткою, - захисток од москітів, який є доконечною приналежністю кожної спальні в тій місцевості. На вишуканих бамбукових кріслах було подостатком рожевих атласових подушок, а з рук гіпсових статуй на них спадали такі самі флерові запони, як і над ліжком. Посеред кімнати стояв легкий та вигадливий бамбуковий столик, а на ньому — тонка порцелянова ваза у формі білої лілеї, завжди повна квітів. На цьому столику були Євині книжки та всілякі дрібнички, а також гарно вироблене писемне приладдя, що його подарував їй батько, завваживши, як рев-но вона вправляється у краснописі. На полиці над коминком стояли чудові статуетки дітей, а обабіч них — дві мармурові вази, в які Том щоранку ставив свіжі букети квітів. Стіни прикрашало кілька чарівних картин, що зображували різні дитячі забави. Одне слово, кожна річ у цій кімнаті неначе промовляла про безжурне дитинство, красу та спокій. Все, на що падало око маленької господині, коли вона вранці прокидалась од сну, тішило душу й навіювало радісні думки.

Оманлива снага, що на якийсь час підбудила була Єву, швидко залишала її. Все рідше було чути на веранді її легку ходу і все частіше лежала вона в кріслі перед розчиненим вікном, утупивши очі в колихливі хвилі озера.