Слава ЗСУ!

— Он яка ви завбачлива особа! Ну що ж, коли вже я попався вам до рук, мені лишається тільки скоритись.

І Сен-Клер, добре обізнаний з усіма формальностями закону, швиденько написав дарчого листа й розгонисто, з великим розчерком, поставив під ним свій підпис.

- Ну от, чорним по білому, чи не так, моя вермонтська добродійко? - мовив він, подаючи їй листа.

- Молодець, — усміхнулася міс Офелія. — Але ж його треба засвідчити?

- Ой, докука! Та треба ж... Марі, — сказав він, одчиняючи двері до покою дружини, — сестриці потрібен твій автограф. То підпишись отут унизу.

- Що це? - спитала Марі, перебігаючи очима папір. - Ну й чудасія! Я думала, сестриця надто доброчесна, аби заходити в такі ниці справи, — додала вона, недбало підписавши листа. — Та коли вже їй цього заманулося, то будь ласка.

- Ну, тепер уже вона ваша, тілом і душею, — сказав Сен-Клер, віддаючи листа міс Офелії.

- Не більше, аніж дотепер, - заперечила міс Офелія. - Але принаймні я можу її захистити.

- Ну, тоді скажімо так: ваша перед законом, - докинув Сен-Клер.

Він повернувся до вітальні й сів читати газету.

Міс Офелія, що рідко зоставалася в товаристві Марі довший час, подалася за ним, перед тим дбайливо сховавши дарчого листа.

- Огюстене, — раптом мовила вона, сидячи з плетивом у руках, — чи подбали ви про долю своїх слуг на випадок смерті?

- Ні, — одказав Сен-Клер, не підводячи очей від газети.

- Тоді вся ваша поблажливість до них може зрештою обернутися великою жорстокістю.

Сен-Клер і сам часто про це думав, одначе безтурботно сказав:

- Та оце збираюся якось зробити записа.

- Коли? — спитала міс Офелія.

- Ну, десь цими днями.

- А що, як ви помрете раніш?

- Та що це з вами, сестрице? - запитав Сен-Клер, відкладаючи газету й зводячи очі на міс Офелію. - Чи ви добачили у мене ознаки жовтої пропасниці або холери, що з таким запалом клопочетесь моїми посмертними справами?

- І в полудень життя на нас чатує смерть, - нагадала йому міс Офелія.

Сен-Клер підвівся і, покинувши газету, безжурно рушив до розчинених на веранду дверей, щоб покласти край цій неприємній розмові. «Смерть!» — машинально проказав він останнє слово і, зіпершись на баляси, задивився на блискітливий струмінь водограю, тоді невиразно, наче крізь марево, побачив у дворі дерева, квіти, вази й знову повторив оте таємниче слово, таке звичайне в устах кожного, але водночас і таке страшне та невблаганне: «СМЕРТЬ!..»

«Як дивно, — подумав він, — що існує таке слово й таке явище, а ми завжди про це забуваємо; сьогодні людина живе — запальна, красива, сповнена надій, прагнень, бажань, — а завтра її немає і ніколи вже більш не буде!»

Сен-Клер випростався й почав замислено походжати по веранді. Занурившись у свої думи, він, здавалося, забув про все навколо, і Томові довелося двічі нагадувати, що був дзвоник до чаю, перше ніж господар звернув на нього увагу.

За столом Сен-Клер був такий самий замислений і неуважний. Після чаю він, Марі й міс Офелія, майже не обзиваючись одне до одного, перейшли до вітальні.

Марі вмостилася в кріслі і, сховавшись од москітів під шовковою запоною, незабаром міцно заснула. Міс Офелія мовчки орудувала дротиками. Сен-Клер сів до піаніно й тихо заграв якусь сумну мелодію. Здавалося, він виливає музикою свої заповітні думи. Трохи перегодя він висунув одну з шухляд, дістав звідти старий нотний зошит і почав гортати пожовклі від часу сторінки.

— Ось подивіться, - мовив він до міс Офелії, - це зошит моєї матінки, а отут її власноручне письмо. Бона переписала сюди уривки з Моцартового «Реквієму»¹.

Міс Офелія встала й підійшла до нього.

— Вона часто співала це, — сказав Сен-Клер. - Я наче й тепер чую її голос.

Він узяв кілька врочистих акордів і заспівав величний латинський гімн.

Том, зачувши з веранди звуки музики, підступив до самих дверей вітальні і став слухати. Слів він, звісно, не розумів, але мелодія і манера співу глибоко вразили його, особливо в найзворушливіших місцях.

Сен-Клер вкладав у кожне слово всю свою душу, йому здавалося, що відкинулась темна заслона літ, що він знову чує материн голос і вторує йому. І спів, і музика бриніли живим, почуттям, достеменно відтворюючи ті чарівні звуки, що за задумом Моцартового генія мали стати його посмертною піснею.

Закінчивши співати, Сен-Клер якусь хвилю сидів, підперши голову рукою, а тоді встав і заходив по кімнаті.

Міс Офелія мовчала. У вітальні запала тиша. Обличчя Сен-Кле-рове було сумне й замріяне.