Слава ЗСУ!

— Не знаю, чому це я сьогодні весь час згадую матінку, — мовив він. - Якесь таке дивне відчуття, наче вона тут, коло мене. І все ду-

'«Реквієм» — твір славнозвісного німецького композитора Вольфганга-Амадея Моцарга (1756-1791), написаний у формі жалобної меси на латинські тексти.

маю про ті слова, що вона завжди мені казала. Просто дивно, як живо іноді постає в пам’яті минуле!

Він ще якийсь час походжав по кімнаті, відтак сказав:

— Піду я, мабуть, пройдуся трохи та дізнаюся, що там нового у вечірніх газетах, — і, взявши капелюха, вийшов надвір.

Том провів його до воріт і спитав, чи не піти і йому з ним.

— Ні, друже, — відказав Сен-Клер. — Я десь за годину повернуся.

Том подався назад на веранду. Був прегарний місячний вечір.

Том сидів, дивлячись, як шугає догори й спадає вниз струмінь води у водограї, і дослухався до його журкоту. Він думав про рідну домівку, про те, що скоро стане вільною людиною і зможе повернутися туди. Подумав, як ревно працюватиме, щоб викупити дружину й хлопчиків. Тоді з утіхою помацав м’язи на своїх темних руках — так, скоро вже вони належатимуть йому самому й, коли треба, зрушать гори, аби визволити його сім’ю. Потім він подумав про свого шляхетного молодого господаря, а відтак і про чарівну маленьку Єву, і так заглибився в спогади про неї, аж йому стало ввижатися, ніби він бачить у струмені водограю її ясне личко й злотисті кучері. В отій задумі він і незчувся, як заснув, і йому привиділась Єва, що легким підтюпцем зближалася до нього — достоту так, як завжди, — з ясминовою гілочкою в косах, з розпашілим личком і радісно усміхненими очима; та коли він поглянув на неї, вона нібито знялась угору, личко її враз поблідло, очі дивно заяскріли, і, огорнувшись золотим сяєвом, вона зникла з очей... Цю мить від воріт долинув гучний стукіт, гомін голосів, і Том прокинувся.

Він притьмом побіг відчинити, і в двір важкою ходою зайшло кілька засапаних незнайомців, несучи на знятій віконниці якусь людину, загорнуту в плащ. Світло лампи впало на обличчя людини, і Том нагло та дико закричав од здуміння й розпачу. Крик той розлігся луною по всіх галереях, а прибульці зі своєю ношею рушили до розчинених дверей вітальні, де міс Офелія і досі сиділа над плетінням.

Виявилося, що Сен-Клер зайшов у кафе переглянути вечірню газету. Поки він читав, поруч спалахнула бійка між двома чоловіками, що були вже трохи напідпитку. Сен-Клер і ще хтось там кинулись їх розбороняти, і, коли Сен-Клер намагався забрати в одного з розбіяк ножа, той шибонув його цим-таки ножем у бік.

Будинок сповнився плачем, криком, лементом. Слуги в нестямі рвали на собі волосся, падали додолу, безладно й галасливо металися туди-сюди. Здавалося, лише Том і міс Офелія не втратили духу, бо й Марі билася в сильному нападі істерики. На загад міс Офелії, поспіхом приготували одну з канап у вітальні й поклали на неї закривавлене тіло. Від болю і втрати крові Сен-Клер знепритомнів, та, коли міс Офелія дала йому покріпного, він прийшов до тями, розплющив очі, пильно подивився на всіх довкола, повів очима по кімнаті, спиняючи задумливий погляд на кожній речі, і, зрештою, втупився в материн портрет.

Приїхав лікар і взявся до огляду. З виразу його обличчя було зрозуміло, що жодної надії нема, проте він заходився перев’язувати рану; міс Офелія і Том допомагали йому якомога, а кругом лунав плач і голосіння переляканих слуг, що юрмилися в дверях і під вікнами на веранді.

— А тепер, — сказав лікар, — треба, щоб вони всі пішли звідси. Єдині ліки для нього - цілковитий спокій.

Сен-Клер знову розплющив очі й довгим поглядом дивився на охоплених розпачем людей, що їх міс Офелія і лікар намагалися відпровадити з кімнати.

— Бідолашні! — мовив він, і по обличчю його перебіг вираз гіркого каяття.

Адольф нізащо не хотів іти. Знавіснівши з жаху, він кинувся на підлогу, і годі було переконати його підвестися. Решта здалася на умовляння міс Офелії, бо вона сказала, що життя господаря залежить від їхнього спокою та послуху.

Сен-Клер майже не міг говорити. Він лежав, заплющивши очі, та було видко, що його мучать гіркі думи. Трохи перегодя він поклав свою руку на руку Томові, що стояв на колінах обіч нього, і проказав:

— Томе! Бідний мій друже!

— Що, пане? — засмучено спитав Том.

— Я вмираю! — мовив Сен-Клер, стиснувши йому руку.

— Може, послати по священика? — обізвався лікар.

Сен-Клер заперечливо похитав головою. Тримаючи Тома за руку, він сумовито дивився на нього. Потім заплющив очі, але Томо-вої руки не пустив. Отак перед вратами вічності чорна й біла рука поєднались у братерському потиску. Уста Сен-Клерові ворушилися, наче він промовляв щось сам до себе.