Слава ЗСУ!

— Свідомість потьмарилась... — сказав лікар.

— Ні! Навпаки - прояснилась! - жваво заперечив Сен-Клер. -Нарешті прояснилась!

Це зусилля до краю виснажило його. Обличчя йому обгорнула смертельна блідота, але водночас на ньому з’явився блаженний вираз супокою, ніби в заснулої змореної дитини.

Так він лежав кілька хвилин. Усі бачили, що настає кінець. Та, перше ніж пуститися духу, він розплющив очі, в яких нараз сяйнула радість, неначе він когось упізнав, тоді промовив: «Мамо!» — і одійшов.

Розділ XXIX

БЕЗЗАСТУПНІ

Часто трапляється чути про те, як побиваються негри, втративши доброго господаря. І то недарма, бо немає в світі нещасніших та беззаступніших людей, як раби за такої скрути.

Дитина, що втратила батька, все ж залишається під опікою друзів і закону — вона щось важить, має певне становище і визнані права. Раб не має нічого. Закон трактує його як істоту цілком безправну, як предмет купівлі та продажу. Якщо за ним колись і визнаються які-небудь людські бажання й потреби, то лише з ласки та доброї волі господаря, а коли той господар помирає, у раба не зостається нічого.

Людей, що вміють уживати свою необмежену владу на добро іншим, дуже мало. Це знають усі, а найліпше — раби. Де ж то пак їм не знати, що на десять лихих, жорстоких господарів припадає хіба один добрий та справедливий.

Отож не дивно, що по доброму господареві плачуть так невтишимо й довго.

Коли Сен-Клер віддав Богові душу, всю господу пойняли жах і розпука. Смерть спобігла його так нагло, в розквіті молодості й сили! По всіх кімнатах та галереях будинку лунали плач і тужне голосіння.

Марі, геть розшарпавши собі нерви від безнастанного потурання власним примхам, не мала духу протистояти страшному ударові і, тимчасом як її чоловік лежав на смертельній постелі, її раз по раз брали млості. І той, з ким її пов’язало священне таїнство шлюбу, пішов од неї без вороття, не мавши змоги навіть сказати їй прощальне слово. Міс Офелія з притаманними їй мужністю та самовладанням була коло двоюрідного брата до останньої хвилі. Напруживши до краю зір, слух та увагу, вона робила все, що можна було ще зробити, і всім серцем прилучалася до тих палких молитов, що їх підносили нещасні раби за свого мрущого господаря.

Коли Сен-Клера споряджали в останню путь, на грудях у нього знайшли простий медальйон. Усередині був мініатюрний образок жінки з вродливим та шляхетним обличчям, а насподі, під скельцем — пасмочко темного волосся. Медальйона поклали назад на мертві груди — тлін до тліну, сумні рештки юнацьких мрій, що колись так хвилювали це холодне серце!

Минув похорон, з його позірною пишнотою, жалобними вбраннями, молитвами та урочистими обличчями, і знову поплинули холодні, каламутні хвилі повсякденності, і знову постало осоружне питання: «Що діяти далі?»

Воно поставало перед Марі, коли, убрана в жалобне одіння й оточена стривоженими слугами, вона сиділа в глибокому кріслі, розглядаючи взірці чорного крепу та бархату. Воно поставало перед міс Офелією, котра вже почала думати про те, щоб вернутися додому, на північ. Поставало воно моторошною примарою і в свідомості слуг, що добре знали, яка лиха та свавільна вдача в господині, під чиєю рукою вони лишилися. Всі вони розуміли, що той попуск, який їм давалося передніше, ішов не од неї, а од господаря, і що тепер, коли його не стало, вони не матимуть більше захисту від безжальних нападок, на які така вдатна знемилосерджена горем душа.

Десь тижнів за два після похорону міс Офелія, пораючись у своїй кімнаті, почула, як хтось тихенько постукав у двері. Вона одчинила й побачила Розу, гарненьку молоду квартеронку, про яку ми не раз уже згадували. Коси дівчини були розпатлані, очі напухли від сліз.

— Ой, пані! — мовила вона, падаючи на коліна й хапаючи міс Офелію за поділ сукні. - Благаю вас, підіть до міс Марі! Заступіться перед нею за мене! Вона посилає мене до сікаря... ось погляньте! — І Роза подала їй якогось папірця.

То був гарно виписаний рукою Марі наказ до хазяїна екзекутні, щоб подавниці його всипали п’ятнадцять канчуків.

— Чим же ти завинила? — спитала міс Офелія.

— Ви знаєте, міс Фелі, в мене така погана вдача! Я справді вчинила зле. Я приміряла сукню міс Марі, а вона дала мені ляпаса. Тоді я, не подумавши, нагрубіянила їй. А вона сказала, що укоськає мене й назавше одучить задирати носа. Ото й написала цього папера та звеліла мені самій його однести. Ліпше б вона вбила мене там-та-ки на місці!

Міс Офелія замислено стояла з тим папірцем у руці.