Слава ЗСУ!

— Розумієте, міс Фелі, - провадила далі Роза, - нехай би вже мене й побили, коли б то мала зробити сама міс Марі або ж ви. Але послати мене до чоловіка, та ще й до такого нелюда! Це ж просто сором, міс Фелі!

Міс Офелія добре знала про цей звичай посилати жінок і дівчат до екзекутні, на ганьбу й поталу ницим та безчільним чоловікам, гидким уже з самого того, що вони вдалися до такого ремества. Вона знала про це й раніш, але не уявляла собі, що воно гаке, аж доки побачила, як тендітна, струнка Роза мало не корчиться з відчаю. І доброчесна жіноча душа міс Офелії обурилась проти цього неподобства; волелюбна кров рожденки Нової Англії набігла їй до обличчя і запа-

257

9 Хатина дядька Тома

лила серце гнівом. Та, як завжди обачна й розважлива, вона опанувала себе і, рішуче зібгавши папірця, тільки й сказала Розі:

— Посидь тут, голубонько, а я піду до твоєї господині.

«Ганьба! Дикунство! Мерзота!» — промовляла вона подумки, ідучи через вітальню.

Марі сиділа в своєму кріслі. Поруч стояла няня й розчісувала їй коси, а Джейн, уклякнувши на підлозі, розтирала господині ноги.

— Як ви сьогодні почуваєтесь? — запитала міс Офелія.

На відповідь Марі лише тяжко зітхнула й склепила повіки, а вже тоді проказала:

— Ой, і не знаю, сестрице... Либонь, так я вже й почуватимуся завжди!

Марі втерла очі батистовою хусточкою з широким чорним окрайцем.

— Я прийшла, - мовила міс Офелія, сухо прокашлявшись, як то звичайно роблять, починаючи неприємну розмову, — я прийшла поговорити з вами про бідолашну Розу.

Очі Марі враз широко розплющились, жовтаві щоки спалахнули, і вона гостро запитала:

— Он як? А що ж їй таке?

— Вона дуже карається своєю провиною.

— Карається, кажете? Вона в мене ще не так каратиметься! Я довго терпіла нахабство цього дівчиська, а тепер покладу йому край. У болото її втопчу, негідницю!

— Але хіба не можна покарати її в якийсь інший спосіб, не такий ганебний?

— А я якраз і хочу її зганьбити, атож. Звикла, бачте, змалечку вдавати з себе хтозна-яку пані та пишатися своїм гожим видом і делікатними манерами, то й забула, хто вона така! А це буде їй наука, щоб знала своє місце!

— Але ж розважте, сестрице: якщо потоптати в дівчині делікатність і почуття соромливості, то їй недовго і з пуття збитися.

— Делікатність! — зневажливо засміялася Марі. — Надто красне слово для такої, як вона! Ось я їй покажу, що з усіма своїми панськими манерами вона анітрохи не ліпша за отих обідраних паплю-жок, які віються по вулицях. Вона в мене забуде, як то пишатися!

— Щоб не довелось вам пожаліти про свою жорстокість, - мовила міс Офелія.

— Жорстокість? Та де ви бачите ту жорстокість? Я написала, щоб їй дали всього п’ятнадцять канчуків, і то не дуже сильно. Нічого жорстокого в цьому немає, далебі!

— Нічого жорстокого! — проказала за нею міс Офелія. — Та я певна, що будь-яка дівчина радніше померла б!

- Як на людину з вашими почуттями, воно, може, й так, але цим створінням до побою не звикати. Це ж бо єдиний спосіб тримати їх у покорі. А тільки-но дозволь їм забрати в голову щось про делікатність або ще там про що, то й життя од них не буде, отак достоту, як од моїх слуг. Ну, та тепер я швидко їх укоськаю. Нехай знають: хто мені не шануватиметься, того враз пошлю до сікаря! — докінчила Марі, владно повівши очима довкола.

Джейн зіщулилась і похнюпила голову, відчуваючи, що ця погроза прямо стосується її. Міс Офелія з хвилину сиділа з таким виглядом, ніби наковталася розривного знадобу і от-от мала вибухнути. Та зрештою, розуміючи, що сперечатися далі марно, підвелась і вийшла з кімнати.

Нелегко було їй вернутись і сказати Розі, що вона не змогла нічого вдіяти. А трохи перегодя прийшов один зі слуг і сповістив, що пані звеліла йому одвести Розу до екзекутні. І хоч як вона плакала та благала, а довелось-таки їй іти.

За кілька днів по тій пригоді, коли Том у задумі стояв на веранді, до нього підійшов Адольф, що після смерті господаря зовсім занепав духом і ходив сумний та безпорадний. Адольф знав, що Марі завжди дивилася на нього зизим оком, та поки був живий Сен-Клер, не вельми на те зважав. А тепер, коли господаря не стало, він жив у повсякчасній тривозі та страху, не знаючи, яка доля спіткає його завтра. Марі вже кілька разів розмовляла зі своїм повіреним. Нарешті, порадившись із Сен-Клеровим братом, вона постановила продати маєток і всіх слуг, окрім тих, що належали особисто їй, - їх вона хотіла забрати з собою на батькову плантацію, куди мала намір невдовзі повернутися.