Слава ЗСУ!

Другого дня після того, як цей лист надійшов у Новий Орлеан, Сьюзен і Емелін забрано з дому й пристановлено до ринку дожидати торгів, призначених на наступний ранок. І, поки вони сидять там, ледь освітлювані блідим місячним промінням, що проходить крізь заґратоване вікно, ми можемо послухати їхню розмову. Обидві плачуть, але приховують це одна від одної.

— Мамо, поклали б ви голову мені на коліна, то, може, трохи поспите, — каже дівчина, силкуючись удавати спокійну.

— Не до сну мені, Ем! Не можу я спати. Може, це остання ніч, що ми з тобою вкупі!

— О мамо, не кажіть такого! А може, нас іще продадуть разом, хто знає.

— Якби це не ти, Ем, я б і не потерпала, - мовила жінка. — Але я так боюся тебе втратити, що мені весь час увижається саме страхіття.

— Чому, мамо? Он і той чоловік казав, що ми обидві гожі на взір і що нас залюбки куплять.

Сьюзен пригадала подобу та слова того чоловіка. їй боляче стиснулося серце на згадку про те, як він роздивлявся руки Емелін, як підняв їй кучері й назвав її першорядним товаром. Як і кожну матір, її жахала думка про те, що її дитину продадуть на безчестя й ганьбу. Та надії вона не мала, заступи не сподівалася.

— Ото було б чудово, мамо, якби ми потрапили до якоїсь одної родини. Ти стала б куховаркою, а я покоївкою чи швачкою. Та, либонь, так воно й буде. Приберемо завтра якого можемо веселого та моторного вигляду, розкажемо про все, до чого ми вдатні, то, дивись, нас і куплять обох, — не вгавала Емелін.

— Причешеш завтра коси зовсім гладенько назад, — сказала Сьюзен.

— Навіщо, мамо? Мені ж так буде гірше.

— Нехай. Зате попадеш до кращих господарів.

— Я тебе не розумію, - мовила дівчина.

— Поважні люди куплять тебе радніше, коли побачать, що ти порядна та проста у виду й не пнешся в красухи. Я ж бо краще знаю їхні звичаї, — сказала Сьюзен.

— Гаразд, мамо, я причешуся просто.

— І ще, Емелін... Якщо від завтра ми більше не побачимось, якщо мене продадуть десь на плантацію, а тебе куди-інде, то завше пам’ятай, чого тебе навчали змалечку, і шануйся...

Так промовляє вбита горем мати. Вона знає, що завтра перший-ліпший бездушний та ниций мугир може стати повновладним господарем її дочки — аби лиш він мав гроші, щоб її купити. То де вже тоді дитині шануватися? Думаючи про це, мати пригортає до себе дочку й гірко шкодує, що дівчина така гожа та привабна. А гадка про те, що її проваджено в цноті й доброчесності аж над звичайну міру, ще дужче крає матернє серце. Та розрада в неї лиш одна - молитва, і скільки таких молитов лине до неба з отих чистих, добре опоряджених та показних в’язниць для рабів!..

Мирне й сумовите місячне сяєво відкидає на сплячих людей чорну тінь ґрат. Мати й дочка співають тужної погрібної пісні, що її завжди чути на похоронах рабів:

Ой де ж це наша Мері?

Ой де ж це наша Мері?

Назавше покинула нас.

Вона тепер на небі,

Вона тепер на небі.

Назавше покинула нас.

Назавше покинули нас.

Вони співають тихими сумними голосами, і здається, то не пісня, а тяжке зітхання, сповнене розпачу та безнадії, лине по темній в’язниці в лад із прочутими словами.

Ой де ж це Пол і Сайлас?

Ой де ж це Пол і Сайлас?

Назавше покинули нас.

Вони тепер на небі,

Вони тепер на небі.

Співайте, бідолашні, співайте! Ніч така недовга, а ранок розлучить вас на безвік!

Але ось і ранок, і все зворушилося, і шановний містер Скегз уже ревно клопочеться, споряджаючи товар до торгів. Чіпким поглядом окидає вбрання кожного, сипле навсібіч наказами — ану жвавіше, ану веселіше! І ось уже всі пошикувалися колом до останнього огляду перед тим, як рушати до торговиці.

Містер Скегз, у пальмовому брилі, з сигарою в зубах, походжає всередині кола, накладаючи на свій товар завершальні мазки.

— А це що таке? - пита він, спиняючись перед Сьюзен і Емелін. — Де твої кучері, дівчино?

Дівчина боязко позирає на матір, а та помірковано й поштиво, як і годиться невільниці, одказує:

— То я звеліла їй зачесатися гладенько, щоб не була розпатлана. Так воно поважніш на взір.

— Дурниці! — владно мовить доглядач і наказує дівчині: — Ану зараз же йди та зроби собі гарні кучері! — І, ляснувши тростинкою, яку держить у руці, додає: — Та гляди мені, не барися там! А ти йди поможи їй, — обертається він до матері. — 3 тими кучерями за неї дадуть на сотню більше.