Слава ЗСУ!

Сембо був чорний, як смола, височенний на зріст здоровило, жвавий, балакучий, дотепний до всіляких фиглів та вихилясів.

— То що ти тут робиш? — запитав він, підступаючи до Тома й жартівливо тицяючи його в бік. — Думу думаєш, га?

— Завтра мене продадуть з торгів! — тихо відказав Том.

— Продадуть з торгів! Го-го! Ото сміха, га, хлопці? Мені б такий талан! Чи не утнув би я їм кумедію, га? А це ж як — уся ваша кум-панія завтра на продаж? - запитав Сембо, безцеремонно поклавши руку на плече Адольфові.

— Прошу мене не займати! — визвірився на нього Адольф, бридливо одхиляючись.

— Ого, хлопці! Та це ж білий мурин! Білий мов сметана, щоб я так жив... та ще й напахчений! - додав Сембо, підступивши до Адольфа і потягнувши носом. — Мама моя рідна! Та його б до та-башника, табаку напахчувати! Од нього б там геть усе пропахтіло, далебі!

— Відчепись, кажу, чуєш! - розлютився Адольф.

— Ой-ой, які ми делікатні, білі мурини! Ви тільки погляньте на нас! - І Сембо кумедно перекривив Адольфа. - Ач, як кирпу гнемо! Бачця, ми з доброї господи.

— Атож, — сказав Адольф. — Мій хазяїн міг би всіх вас тут купити як старий мотлох.

— Ого, ви подумайте лишень, — не вгавав Сембо, — який ми великий пан!

— Я належав родині Сен-Клерів, - гордо промовив Адольф.

— Та що ти кажеш! Хай мене повісять, коли вони не раді тебе здихатись! Либонь, продають тебе разом з битим посудом та всякою іншою негіддю! — сказав Сембо, глумливо скривившись.

Адольф, посатанівши з люті, кинувся на напасника. Він лаявся і молотив його кулаками, а всі довкола аж за боки бралися з реготу. На те ревище з’явився доглядач.

— Що це тут, хлопці? Ану, вгамуйтеся! — мовив він, заходячи, і замахнувся довгим канчуком.

Усі миттю розбіглися хто куди. Тільки Сембо, покладаючись на свої привілеї визнаного блазня, зостався на місці і з гримасами крутив головою щоразу, як доглядач замірявся на нього канчуком.

— Та що ви, пане, це ж не ми винні, далебі. Ми тут усі тихі й сумирні. А оці нові мурини — просто якісь розбійники, весь час до нас чіпляються!

Доглядач обернувся до Тома й Адольфа і, не заходячи в розпити, вділив кожному по кілька лящів та стусанів. Тоді наказав усім лягати спати й пішов собі. ^J

Тимчасом як у чоловічій спочивальні діється ця сцена, читачеві, можливо, цікаво буде заглянути до такої самої кімнати, призначеної для жінок. Там він побачить велике зборище невільниць усіх відтінків шкіри між чорним і білим та будь-якого віку — од малих дівчаток до древніх бабусь, — що покотом лежать на підлозі в розмаїтих позах. Ось гарненька десятирічна дівчинка — напередодні продано її матір, і вона цілий вечір плакала, аж поки заснула, та ніхто на неї навіть і не глянув. А ось стара немічна негритянка з кощавими плечима й зашкарублими від тяжкої праці руками — її продадуть завтра за безцінь як нікому не потрібну заваль. А навколо них іще з півсотні жінок, що попростягалися долі, угорнувши голови хто в ковдру, хто в якусь одіж. Та онде в кутку, осторонь від інших, сидять дві невільниці, зовсім одмінні виглядом. Одна — пристойно убрана мулатка, літами десь між сорока й п’ятдесятьма, з добрими очима та приємним лагідним обличчям. Високий завій з ясно-червоної індійської хустки найліпшого ґатунку та гарно пошита сукня з хорошої матерії свідчать про те, що ця жінка жила у дбайли-

вих господарів. Поруч, пригорнувшись до неї, сидить дівчинка років п’ятнадцяти — її дочка. Вона квартеронка — це видно зі світлішого кольору її шкіри, хоч загалом вона дуже схожа на матір. У неї такі самі темні лагідні очі, ще й з довшими віями, та пишні каштанові кучері. Убрана вона теж вельми чепурно, а її тендітні білі руки, очевидячки, ніколи не знали чорної роботи. Цих двох мають продати завтра в одному гурті з Сен-Клеровими слугами.

Обидві ці жінки — назвемо їх Сьюзен і Емелін — були хатніми служницями в одної доброї та побожної новоорлеанської дами, що дбайливо доглядала й провадила їх. Вона навчила їх читати й писати, ретельно навертала на праву путь, і жилося їм так щасливо, як тільки може житися невільникам. Але єдиний син їхньої заступниці, що правував усім її добром, через свою недбалість та легковажність, заплутався в боргах і врешті збанкрутував. Одним з його найбільших кредиторів була поважна фірма Б. і К° у Нью-Йорку. Після його банкрутства Б. і К° надіслали листа своєму повіреному в Новому Орлеані, і той наклав заборону на майно (головну його вартість становили ці дві жінки та ще невільники, що працювали на плантації), а тоді сповістив про це своїх віродавців у Нью-Йорку. Містер Б., чоловік побожний, громадянин вільного штату, одержавши цю звістку, почувся трохи ніяково. Він не схвалював работоргівлі, аж ніяк не схвалював, одначе тут ішлося про тридцять тисяч доларів, а то були надто великі гроші, аби поступитися ними задля тих чи тих засад. Отож, добре все обміркувавши й порадившись із людьми, думку яких він знав наперед, містер Б. відписав своєму повіреному, щоб той залагодив справу на власний розсуд, а виторг надіслав йому.