Слава ЗСУ!

Том дивився на людей, що проходили повз нього, і марно шукав очима хоч одне приязне обличчя. Він бачив лиш похмурих, ступілих чоловіків і виснажених, занепалих духом жінок або ж таких жінок, що давно уже втратили жіночу подобу. Дужі тіснили слабосилих, грубе тваринне себелюбство не знало меж. Від цих людей не сподівалися й не воліли нічого доброго, на них дивились як на бидло, і вони таки збидліли до краю. До самої ночі не вщухав скрегіт помолу, бо жорен було обмаль, і ті, що не мали спромоги опиратися дужчим, аж тільки тепер дочекалися свого ряду.

— Гей ти! - мовив Сембо, підходячи до мулатки й кидаючи їй під ноги торбу з мливом. — Як тебе, в біса, звати?

— Люсі, — відказала мулатка.

— То от, Люсі, тепер ти моя жінка. Змели оце зерно та зготуй мені вечерю, чуєш?

— Я тобі не жінка й ніколи нею не буду! — нараз осмілівши з розпачу, відрубала мулатка. — Іди собі, звідки прийшов!

— Ось я тобі зараз як дам! — гримнув Сембо, заміряючись на неї ногою.

— А хоч і вбий! Та чимскорше! Ліпше вже мені й не жити! — мовила вона.

— Гей, Сембо, як будеш калічити рабів, я скажу хазяїнові, — обізвався Квімбо, що порався коло жорен, одігнавши від них кількох змучених жінок, які ще не змололи своє зерно.

— А я скажу йому, що ти не даєш жінкам підступитися до жорен, бісів ти мурине! — крикнув Сембо. — Ти мусиш чекати свого ряду!

Том так виголоднів за день подорожі, що його аж млості брали.

— Гей ти! — гукнув Квімбо, жбурнувши йому торбину зерна. — Це тобі, мурине! Та гляди бережи, бо на цьому тижні більше не дістанеш.

Том довго ще чекав, доки звільниться місце біля жорен. Пожалівши двох геть знеможених жінок, що не мали сили зрушити жорнівку, він змолов їм зерно, опорядив і роздмухав жариво, на якому вже було спечено стільки коржів, і лиш тоді взявся готувати вечерю собі. До співчуття в тій місцині не звикли, і хоч яку малу послугу зробив Том жінкам, проте вона знайшла відгук у їхніх серцях, і їхні загрубілі обличчя по-жіночому лагідно засвітилися. Вони самі замісили Томові коржа й доглянули, поки він спікся. Том сів біля вогнища й видобув свою Біблію, сподіваючись знайти в дій розраду.

— Що це в тебе? — спитала одна з жінок.

— Біблія, — відказав Том.

— О Боже! Це ж я ні разу її не бачила, відколи поїхала з Кентуккі.

— А ти родом із Кентуккі? — жваво запитав Том.

— Еге ж, та ще й з доброго дому. От уже ніколи не думала, що потраплю сюди! — зітхнула жінка.

— То що це за книжка? — спитала друга жінка.

— Біблія.

— А що ж воно таке?

— Як? Невже ти не знаєш? — здивувалася перша жінка. — Моя хазяйка в Кентуккі, було, не раз читала її нам уголос. А тут де ж би то! Тут нічого не почуєш, окрім лайки та ляскоту батогів.

— Ану прочитай щось! - попрохала друга жінка, з цікавістю дивлячись, як Том занурено схилився над книжкою.

Том прочитав:

— «Прийдіть до мене всі зморені працею та обтяжені ношею, і я дам вам спочинок».

— Гарні слова, — мовила жінка. — Хто це так сказав?

— Бог, — відповів Том.

— Аби ж то знала, де його шукати, — сказала жінка, — я б пішла до нього. Та навряд чи буде мені колись той спочинок. Тіло моє геть усе болить, руки й ноги тремтять, і Сембо весь час на мене свариться, що я не годна робити хутчій. А ввечері, поки спечеш собі того коржа, то аж глядь - уже ніч. Отож не встигнеш лягти та очі склепити, як знову ріг гуде і знову вставай. Аби знати, де він, той Бог, я б йому пожалілася.

— Він і тут, і скрізь, — мовив Том.

— Тут? Так я тобі й повірила! Де вже де, а тут його бути не може, — сказала жінка. — Ет, та що там балакати! Піду-но я краще ляжу, поки ще є час поспати.

Жінки розійшлися по своїх халупах, і Том лишився сам біля пригаслого вогнища, що кидало йому на обличчя червоний відсвіт.

На багряному небі зійшов сріблястий ясночолий місяць і тихо задивився вниз, на самітного чорного чоловіка, що сидів, склавши руки на грудях і поклавши на коліна Біблію.

«Чи є Бог тут?» — думав Том. Далебі, як може темна, непросвіче-на душа зберегти незайманою свою віру перед лицем страшної сваволі та неприхованої, кричущої несправедливості? Цю просту душу роздирали суперечливі почуття: обурення проти кривди, безрадісна свідомість того, що попереду, аж до скону, самі злигодні, туга за потоптаними надіями, — усе це нараз зринуло в Томовій душі, немов жаске видиво мертвих тіл дружини, дітей і друзів, яке постає на темній хвилі перед очима моряка, що от-от захлинеться й піде на дно...

Не віднайшовши розради, Том підвівся й почвалав до халупи, призначеної йому за житло. Там було вже повно зморених людей, що покотом спали на долівці. Важкий дух, що стояв у халупі, мало не вигнав його назад, та надворі було вогко й холодно, а він аж хитався з утоми. Отож він загорнувся в подерту ряднину, ліг на солому і невдовзі заснув.