Слава ЗСУ!

— Ось бачите, що на вас чекає!.. — мовив Легрі до Тома і його товаришів, з похмурою втіхою пестячи собак. — Ось що на вас чекає, коли надумаєте тікати! Ці пси намуштровані ловити муринів і любісінько загризуть хоч кого. Отож пильнуйтеся! Агов, Сембо! - гукнув він до одного з обідранців, що мав на голові бриля без крис і догідливо ліз йому перед очі. — Як тут у вас справи?

— Пречудово, пане!

— Квімбо, — обернувся Легрі до другого, що так само ревно силкувався привернути його увагу, - ти не забув, що я тобі звелів?

— Ні, не забув, пане.

Ці двоє негрів були головні помічники господаря. Легрі наламував їх до бузувірства й жорстокості так само ретельно, як і своїх вовкодавів, і, відбувши ту науку, вони стали мало чим різнитися від лютих собак.

Подібно до багатьох можновладців, про яких оповідає історія, Легрі порядкував на своїй плантації за приписом «поділяй і пануй». Сембо і Квімбо люто ненавиділи один одного, а решта негрів на плантації всі як один люто ненавиділи їх, і, розпалюючи цей розбрат собі на користь, Легрі був певен: котрась із трьох сторін неодмінно дасть йому знати про все, що б там сталося в маєтку.

Людині важко жити, не заходячи в стосунки з іншими людьми, отож і Легрі часом заохочував своїх чорних посіпак до такого собі простацького панібратства. А втім, це панібратство кожну мить могло обернутися бідою для котрогось із них, бо і той і той завжди були напоготові за першим знаком господаря вчинити криваву помсту над суперником.

Стоячи, як оце тепер, перед Легрі, вони здавалися живим потвердженням того, що ница, брутальна людина гірша від будь-якої тварини. їхні грубі й тупі обличчя, вирячені очі, якими вони злісно блимали один на одного, їхні хриплі звірячі голоси й подерта одіж, що тріпотіла од вітру, — все воно навдивовижу пасувало до похмурого та непривітного окола.

— Гей, Сембо, — сказав Легрі, — одведи-но цих молодців до осади. А оця краля для тебе, — додав він, одчепивши від Емелін мулатку і штовхнувши її до Сембо. — Я ж обіцяв привезти тобі жінку, пам’ятаєш?

Мулатка здригнулася і, сахнувшись назад, квапливо мовила:

— Ой паночку! Та я ж маю чоловіка в Новому Орлеані.

— Ну то й що? А тут матимеш іншого. Ану не балакай мені! Йди геть! — гримнув Легрі, заміряючись на неї пугом. — А ти, панночко, — обернувся він до Емелін, - ходи зі мною в дім.

Ту ж мить в одному з вікон будинку майнуло чиєсь безтямне смагляве обличчя і, коли Легрі відчинив двері, почувся жіночий голос, який швидко й владно щось промовив. Том, що занепокоєно проводив очима Емелін, завважив це, а тоді почув, як Легрі сердито відказав:

— Припни язика! Як я схочу, так і буде, хоч би ти мені що!

Більше Том нічого не чув, бо мусив іти за Сембо до осади. Вона

являла собою ряд грубих халуп, що складали ніби невеличку вулицю у віддаленій од панського будинку частині плантації. Всі вони мали жалюгідний, занедбаний вигляд. Томові аж серце стиснулось, коли він їх побачив. Адже він плекав думку про осібну хатину, хоч яку поганеньку, що її міг би опорядити на свій смак і відпочивати там після праці в тихій самотині. Він зазирнув у кілька халуп. То були темні кубла без будь-яких меблів. За постелі правили купи брудної соломи, навалені на земляній долівці, втоптаній безліччю ніг.

— У котрій я житиму? — покірливо спитав він у Сембо.

— А я знаю? Заходь, либонь, в оцю, - відказав Сембо. — Може, там ще один втиснеться. У кожній халупі повно муринів. Не знаю вже, куди й пхати.

Був уже пізній вечір, коли мешканці халуп стомленою чередою вернулися до осади. Усі ті чоловіки й жінки, понурі та виснажені, вдягнені в брудне дрантя, непривітно позирали на прибульців. Ніде не чути було жодного веселого згуку, лиш сердиті горлові голоси, що сварилися за жорна, якими кожен молов свою пайку кукурудзяного зерна, аби спекти собі на вечерю грубого коржа — єдину їхню поживу. Від самого світанку ці люди були в полі, тяжко працюючи під батогами наглядачів. На плантаціях зайшла найгарячіша пора, і господарі не гребували жодним способом, щоб примусити кожного робити аж до знемоги.

«Стривайте, - скаже якийсь безтурботний лежень, - хіба збирати бавовну — то така вже тяжка праця?»

А хіба ні? Адже ж не так уже й неприємно, коли тобі на тім’я впаде крапля води, а тим часом серед найстрашніших тортур інквізиції були й оці-от краплі, що падали людині на тім’я одна по одній, одна по одній, кожну мить, розмірно, безупинно, і всі в одне місце. Отак і праця, не тяжка сама собою, стає нестерпною, коли тебе змушують робити те саме багато годин поспіль, не розгинаючись, не відволікаючись на щось інше, і ти позбавлений навіть свідомості того, що робиш цю осоружну роботу з власної доброї волі.