Слава ЗСУ!

— Ет, ця Люсі така бісова ледацюга, вона однак нічого не робить, тільки ходить та мурмоситься. А працює за неї Том.

— Он як? Ну що ж, тоді нехай він сам її і відшмагає. І йому користь буде, і мені - адже він не вибиватиме з неї душу так, як ви, бісове поріддя!

— Го-го! Га-га-га! - заіржали обидва негідники.

У тому моторошному гоготі й справді було щось бісівське, що цілком потверджувало визначення Легрі.

— Але ж, пане, Том і міс Кассі змовились між собою і натоптали їй кіш. То, либонь, вага буде справна.

— Я сам важитиму! — значливо сказав Легрі.

Обидва пригоничі знову зайшлися своїм бісівським гоготом.

— Отже, — мовив Легрі, — міс Кассі свою роботу зробила?

— Вона працювала, мов сатана з усіма чортами!

— Скидається на те, що в ній і справді сидить сатана! - сказав Легрі і, брутально вилаявшись, пішов до вагарні.

Стомлені та понурі, невільники мляво заходили до комори і з острахом ставили свої коші на вагу.

Поруч з вагою була грифельна дошка з іменами, і Легрі позначав на ній, хто скільки зібрав за день.

Томів кіш заважив належне, і тепер він занепокоєно дивився, чи поведеться жінці, якій він допомагав.

Хитаючись з утоми, вона виступила наперед і поставила свій кіш. Він заважив скільки треба, і Легрі добре це бачив, але, вдавши розлюченого, закричав:

— Ах ти ж ледаче бидло! Знову не вистачає! Ану стань отут, це тобі так не минеться!

Жінка застогнала з розпачу й знеможено повалилася на лаву.

Тепер до ваги підійшла жінка, яку звали міс Кассі, і з гордовитим та недбалим виглядом поставила свій кіш. Легрі глузливо, хоча й трохи запобігливо, зазирнув їй в лице.

Жінка пильно подивилася на нього своїми чорними очима, губи їй ледь помітно заворушились, і вона сказала щось по-французькому. Ніхто не знав, що вона сказала, проте Легрі аж посатанів на виду й навіть підняв був руку, наче хотів її вдарити. Жінка окинула його гнівним та презирливим поглядом, повернулась і пішла геть.

— А тепер, — мовив Легрі, - ходи-но сюди, Томе. Пам’ятаєш, я вже казав колись, що купив тебе не до чорної роботи. Я хочу тебе підвищити й поставити за доглядача. Отож сьогодні й почнеш наламувати руку в цьому ділі. Ану бери оцю негідницю та дай їй доброї хлости. Ти ж бо не раз уже бачив, як це робиться.

— Нехай пан мені дарує, — сказав Том, — тільки я дуже прошу не ставити мене до такого діла. Я до нього незвичний, ніколи цього не робив і не годен робити, аж ніяк не годен.

— Не робив — то навчишся! А ні — то я швидко вкорочу тобі віку! — гримнув Легрі і, схопивши канчука з волової шкіри, щосили оперіщив Тома по обличчю.

За першим ударом без упину посипалися ще і ще.

— Отак! — мовив Легрі, спинившись, аби звести дух. — Може, ти й тепер скажеш, що не годен цього робити?

— Так, пане, — відказав Том, утираючи кров, що збігала йому по обличчю. — Я ладен працювати день і ніч, аж до скону, але такої кривди чинити не можу. Ні, пане, я ніколи цього не робитиму, ніколи!

Том завжди розмовляв тихо й лагідно, тримався поштиво, і Легрі вважав його за легкодуха, якого неважко буде скорити. Та коли Том проказав останні слова, всі, хто був при цьому, вражено завмерли.

— О Боже! — сплеснувши руками, вигукнула нещасна жінка.

Всі мимоволі перезирнулись і затамували віддих, ніби передчуваючи страшну грозу.

Легрі на якусь мить аж остовпів, та потім люто загорлав:

— Що?! Ах ти ж мерзенне чорне бидло! Ти смієш казати мені, що я велю чинити кривду! Де ж би то вам, нікчемній худобі, розумувати про такі речі! Ось я покладу цьому край! Та за кого ти себе маєш, пане Томе? Либонь, за велику персону, коли вже берешся навчати свого хазяїна, де правда, а де кривда! То ти кажеш, що відбатожити цю негідницю буде зле?

— По-моєму, зле, пане, — мовив Том. — Бідолашна жінка квола та недужа. Це буде жорстоко, несправедливо, і я ніколи такого не вчиню. Краще вбийте мене, пане, коли ваша воля, але щоб я підняв на когось тут руку — ні, нізащо! Я радніший померти!

Том говорив тихо, але в голосі його вчувалася непохитна рішучість. Легрі аж трусився з люті, його зеленкуваті очі палали ненавистю і, здавалося, навіть чуприна погрозливо настовбурчилась. Та, подібно до хижого звіра, що бавиться зі своєю жертвою, перше ніж її розірвати, він погамував свою нетерплячку і глумливо заговорив:

— Ач який превелебний собака завітав нарешті до нас грішних! Ну чисто тобі святий, та ще й панського роду! З’явився, бач, навертати нас, грішників, на праву путь! О, він, певне, велике цабе! Гей ти, святенний дурисвіте, а ти ніколи не читав у тій своїй Біблії, що слуга повинен коритися своєму панові? А хіба не я твій пан? Хіба не я виклав тисячу двісті доларів готівкою за все, чим напхана твоя клята чорна шкура? Хіба не мені тепер належать і тіло твоє, і душа? — І він люто стусонув Тома своїм важким чоботом. — Ану кажи!