Слава ЗСУ!

Перемагаючи нестерпний біль, Том нараз випростався і, звівши догори залляте кров’ю та слізьми лице, вигукнув:

— Ні, ні, ні! Моя душа належить не вам, пане! Ви не купили її, не можете купити! І хоч би що ви робили, вам не заподіяти мені зла!

— Он як? — глузливо скривився Легрі. — А ось ми побачимо! Гей, Сембо, Квімбо! Ану відчухрайте цього собаку так, щоб він мені місяць рачки повзав!

Два здоровенних негри, що з лиховісною радістю накинулись на Тома, були достоту живі образи темної сили. Нещасна мулатка злякано зойкнула; всі, немов у єдиному пориванні, схопилися на ноги. А ті двоє грубо потягли Тома геть, хоч він і не чинив ніякого опору.

Розділ XXXIV ІСТОРІЯ КВАРТЕРОНКИ

Настала ніч. Стогнучи й спливаючи кров’ю, Том лежав у старій занедбаній коморі серед поламаного реманенту, куп негодящої бавовни та іншого мотлоху.

Ніч була вогка й душна, і в густому повітрі роїлися хмари москітів, ще дужче роз’ятрюючи Томові рани, а пекуча жага, що була чи не найстрашнішою мукою, довершувала його нестерпні страждання.

— О Боже! Зглянься на мене, дай мені сили все здолати! — у відчаї шепотів він.

Раптом почулася чиясь хода, і в очі йому сяйнуло світло ліхтаря.

— Хто там? Ой, Бога ради, дайте хоч ковток води!

То була жінка, яку звали Кассі. Вона поставила на підлогу ліхтар, налила з бутля води і, підвівши Томові голову, дала йому пити. Він пив спрагло, гарячково, спорожняючи кухоль за кухлем.

— Пити — оце все, що тобі треба, - мовила жінка. - Мені не первина носити ночами воду таким бідолахам, як ти.

— Дякую, пані, - обізвався Том, угамувавши спрагу.

— Не називай мене пані! Я така сама жалюгідна невільниця, як і ти. Та де — ще й нікчемніша за тебе!— гірко сказала жінка. — А тепер, — додала вона, притягнувши од дверей невеликого солом’яника й постеливши на ньому змочену холодною водою тонку ряднину, — спробуй, сердего, пересунутись сюди.

Весь у ранах та синцях, Том на превелику силу зрушив з місця. Та коли нарешті добувся на солом’яник, йому одразу полегшало від холоднуватої вільготи, що діткнулась його зраненого тіла.

Тим часом жінка, що віддавна звикла допомагати жертвам та-ких-от звірячих розправ і знала чимало засобів полегшувати їхні страждання, заходилася прикладати щось до Томових ран, і незабаром біль трохи вщух.

— Ну от, — сказала вона, підмощуючи йому під голову замість подушки оберемок бракової бавовни, — це й усе, що я можу для тебе зробити.

Том подякував їй. Жінка сіла на підлогу і, обхопивши руками коліна, втупила просто себе тужний та похмурий погляд. Очіпок їй зсунувся назад, і з-під нього, облямувавши її загадкове скорботне обличчя, вибилися хвилясті й довгі чорні коси.

— Усе намарне, мій бідний друже, — нарешті обізвалася вона. — І всі твої поривання марні. Ти тримався хоробро, і правда була за тобою, але все воно ні до чого. Отож тобі годі й думати боротися. Ти в лабетах диявола, він сильніший за тебе, і ти мусиш скоритися.

Скоритися! Чи не те саме нашіптували йому допіру людська слабість і пекучий біль? Том здригнувся. Ця похмура жінка з нестямними очима й сумовитим голосом нараз видалась йому втіленням спокуси, що їй він так запекло опирався.

— О Боже, Боже! — простогнав він. — Як я можу скоритися?

— Даремне волати до Бога — він нічого не чує, - спокійно мовила жінка. — Здається мені, що його й немає, того Бога, а коли навіть є, то він проти нас. Усе проти нас — і небо, й земля...

Почувши ті лихі безбожницькі слова, Том заплющив очі й аж стенувся з жаху.

— Ти ж іще нічого тут не знаєш, — сказала жінка, — а я знаю. Цілих п’ять років прожила я під владою цього чоловіка і ненавиджу його, як самого диявола! Щоб ти знав, це глуха, далека плантація, і на десять миль навколо нема жодної іншої — лиш самі мочари. Тут нема ні одної білої людини, що посвідчила б у суді, якщо тебе спалять живцем чи кинуть в окріп, покремсають на шматки чи віддадуть на поталу собакам, повісять чи засічуть до смерті. Тут нема ні Бога, ні закону, нема нікого, хто зробив би тобі чи будь-кому з нас хоч крихту добра. А цей чоловік!.. Немає в світі такої мерзоти, якої він не годен вчинити! Коли б я розповіла, що я тут бачила і що знаю, то, либонь, багатьом би волос дибом став і жижки затрусились. І опиратися марно! Чи ж я сама хотіла жити з ним? Адже я була добропристойна та делікатна. А він?.. О небо, хто він такий? І все ж я прожила з ним п’ять років і проклинала кожну мить цього життя, день і ніч проклинала! А тепер він привіз собі нову, молоденьку — п’ятнадцятилітню дівчину. Вона каже, що її виховували побожною та благочестивою. Добра господиня навчила її читати Біблію, і вона привезла цю Біблію сюди... Ет, нехай їй абищо!