Слава ЗСУ!

Ту ж мить до них підскочив Сембо, що мав особливий храп на цю жінку. Замахнувшись батогом, він люто закричав:

— Це що таке, Люсі? Махлюєш, га?

Він копнув жінку своїм важким черевиком, тоді обернувся до Тома й оперіщив його батогом по обличчю.

Не кажучи й слова, Том знову взявся до роботи. Але жінка, й без того до краю виснажена, впала непритомна.

— Ось я її швидко підведу! — злобливо вишкірившись, мовив пригонич. - Маю такі ліки, що куди там тій камфорі! - І, витягши з рукава довгу шпильку, він застромив її в тіло жінки.

Жінка застогнала й підвела голову.

— Ану вставай, бидло, та берися до роботи, а то я тобі ще не таке утну!

Зробивши над собою надлюдське зусилля, жінка в розпачі підвелась і почала хапливо оббирати бавовну.

— Гляди мені, не дляйся, — сказав Сембо, — бо я тобі ввечері такого гарту дам, що й жити не схочеш!

— Та я вже й так не хочу! — почув Том її кволий голос.

Наражаючи себе на ще гірше лихо, він знову підійшов до жінки

і переклав їй у мішок усю свою бавовну.

— Ой, не треба! Вони ж тобі не знаю що зроблять!— мовила вона.

— Мені легше все знести, аніж тобі, - відказав Том і притьмом вернувся на місце.

Незнайома жінка, яку ми вже описали, на той час була досить близько й почула Томові останні слова. Вона підвела свої похмурі чорні очі й якусь мить пильно дивилась на нього. Тоді взяла з свого коша частину бавовни й поклала йому в мішок.

— Ти ще не знаєш, куди ти попав, - мовила вона, — а то не вчинив би такого. Ось поживеш тут ще з місяць, то не будеш нікому допомагати. Збагнеш тоді, що власна шкура дорожча.

— Воронь Боже, пані! - сказав Том, несвідомо звертаючись до цієї збирачки бавовни так само шанобливо, як до високородних людей, що в них жив передніш.

— Бог сюди ніколи й не заглядає, — гірко промовила жінка.

За мить вона вже ревно працювала далі, і уста їй знову кривила зневажлива посмішка.

Та пригонич, хоча й був далеко, побачив, що вона зробила, і, махаючи батогом, підбіг до неї.

— Он воно як! - зловтішно вигукнув він. — То й ти махлювати? Ну, тепер я візьму тебе в шори, начувайся! Ти в мене побачиш смаленого вовка!

Раптом у чорних очах жінки неначе блискавиця спалахнула. Уста їй затремтіли, ніздрі розширились. Вона рвучко випросталась і окинула пригонича лютим, презирливим поглядом.

— Ти, псявіро! - мовила вона. - Ану лиш зачепи мене! Я ще маю тут владу, аби кинути тебе на поживу собакам, спалити живцем, роздерти на шмаття! Досить мені слово сказати!

— То якого ж біса ви тут? — буркнув, видимо, наляканий пригонич і похмуро відступив назад. — Я ж і в гадці не мав чогось лихого, міс Каса!

— Отож знай своє місце! - сказала жінка.

І справді, пригонич начебто миттю згадав, що має якісь справи на другому кінці поля, і притьмом подався геть.

Жінка знову взялася до роботи й працювала так шпарко, що Том аж дивом дивувався. Усе в неї виходило немов чарами. Ще не скінчився день, а її кіш був ущерть натоптаний, хоч вона ще кілька разів підкладала чималі оберемки своєї бавовни Томові.

Уже поночіло, коли знесилені збирачі, примостивши на голову свої коші, довгою низкою поплентались до комори зважувати бавовну. Там уже стояв Легрі з обома пригоничами й про щось із ними балакав.

— З тим бісовим Томом ще буде нам халепи. Тільки те й робить, що підкладає бавовну в кіш до Люсі. То такий, що всіх муринів з пуття зіб’є, а вони й почнуть нарікати. Йому тільки дай волю! -сказав Сембо.

— Ти ба! От чорна падлюка! — мовив Легрі. — Треба буде його провчити, га, хлопці?

Обидва негри жаско вищирили зуби.

— Авжеж! Нехай пан Легрі самі його провчать. У цьому ділі пан закасують і нечистого! — озвався Квімбо.

— От що, хлопці, найліпший спосіб привести його до тями — це загадати йому самому когось відбатожити. Буде йому наука!

— Ой, матимуть пан мороку, аби приставити його до цього діла!

— Дарма, укоськаю! — сказав Легрі, перекочуючи в роті тютюнову жуйку.

— А ще я хочу сказати про Люсі... То найвредніше й найпаскуд-ніше бабисько на плантації! — провадив далі Сембо.

— Гляди мені, Семе! Надісь, я знаю, чого ти на неї таким чортом дихаєш.

— Та певно ж пан знають, що вона не послухалась пайового загаду й не схотіла мене за чоловіка, як пан сказали.

— Я б вибив з неї цей дур, — мовив Легрі, спльовуючи, — та от пора тепер гаряча і, либонь, не варто позбуватися робочих рук. Вона ж бо кощава, а кощаві бабиська вперті, як чорти, їх треба бити смертельним боєм, щоб вони скорилися.