Слава ЗСУ!

Ми мали двійко прегарних діточок. Перший народився хлопчик, і ми назвали його Генрі. Він був викапаний батько — такі самі прекрасні очі, високе чоло, буйні кучері, — та й вдачу мав достоту батькову і розум його. А маленька Еліза, казав батько, була схожа на мене. Він часто називав мене найпершою красунею в Луїзіані й дуже пишався мною та дітьми. Він любив, щоб я причепурила дітей, а тоді катався з нами по місту у відкритій колясі й вельми тішився, коли бачив замилувані погляди перехожих. Та й мені геть вуха протуркав, переказуючи всі ті хвальні слова, що їх чув про нас від інших.

Які то були щасливі дні! Мені здавалося, нема в світі людини, щасливішої за мене. Але потім прийшла біда. До Нового Орлеана приїхав його двоюрідний брат, якого він мав за найліпшого друга й ставив над усе. А я, тільки-но вперше його побачила, сама не знаю чому вжахнулася. Як наперед угадала, що він принесе нам горе. Тепер вечорами Генрі йшов із дому разом з ним і часто вертався десь аж глупої ночі. Я не сміла сказати ані слова, бо Генрі був дуже гарячкуватий, і я його боялася. Той брат водив його по картярнях, а Генрі з його вдачею як один раз туди потрапив, то вороття вже не було. Потім той познайомив його з якоюсь іншою жінкою, і я скоро відчула, що він мене розлюбив. Він нічого не казав, але я все бачила, все розуміла — що далі, то більше. Серце мені краялося мукою, але дорікнути йому хоч словом я не могла. І тоді той негідник запропонував Генрі продати йому мене з дітьми, аби сплатити картярські борги, що стояли на заваді його одруженню. І він продав нас.

Одного дня він сказав мені, що має поїхати в справах тижнів на два чи три. Говорив він лагідніше, ніж звичайно, обіцяв повернутися, та мене було годі обдурити — я знала, що настала страшна година. Я вся неначе скам’яніла, не могла ані слова мовити, ані сльози зронити. Він поцілував мене, пообціловував дітей і вийшов. Я бачила, як він сів на коня, й проводила його поглядом, аж доки він зник з очей, а тоді впала непритомна.

А потім прийшов той, триклятий негідник! Прийшов забрати свою власність. Він сказав, що купив мене та дітей, і показав папери. Я прокляла його й одповіла, що радше помру, аніж житиму з ним.

«Воля твоя, — сказав він, — але якщо ти не прийдеш до розуму, я продам обох дітей, і ти їх ніколи більше не побачиш».

Він розповів, що давно вже надумав запосісти мене, від першого ж дня, як мене побачив, і що він зумисне заплутав Генрі в боргах, аби той погодився мене продати. І з іншою жінкою спарував його зумисне, отож, мовляв, тепер свого він не зречеться, хоч би як я комизилась та рюмсала.

І я скорилася, бо руки мені були зв’язані. Він мав владу над моїми дітьми, і щоразу, коли я пробувала йому хоч у чомусь опиратися, він погрожував, що продасть їх. Отож я мусила догоджати йому, як тільки він хотів.

О, що то було за життя! Жити з розбитим серцем, день у день терпіти гірку муку, на яку обернулося твоє потоптане кохання, улягати ненависній людині й тілом, і душею!.. Колись я залюбки читала вголос для Генрі, грала з ним, танцювала вальс, співала йому. А все, що я мусила робити для цього чоловіка, було мені важким тягарем, одначе відмовити йому хоч у чім-небудь я боялася.

З дітьми моїми він поводився владно й суворо. Еліза була тиха, боязка дівчинка, але Генрі мав сміливу та запальну батькову вдачу й ні перед ким не схиляв голови. Господар щоразу вишукував якусь зачіпку, аби насваритися на нього, і я ні на хвилю не виходила із страху. Я умовляла хлопчика бути шанобливим, намагалася тримати його далі від господаревих очей, бо діти важили мені більше за життя. Та все надаремне. Він продав обох дітей. Одного разу він узяв мене в проїздку, а коли я повернулася, дітей ніде не було! Він признався мені, що продав їх, і показав уторговані за них гроші.

Тут я геть знавісніла з горя. Я зчинила страшенний лемент, проклинала Бога й людей, так що він навіть був злякався. Але од свого не одступивсь. Він сказав, що тепер, коли дітей продано, тільки від нього залежить, чи побачу я їх знов, і якщо я не схаменуся, то їм від того буде лиш гірше. Гай-гай, з жінкою можна вчинити що завгодно — досить тільки забрати владу над її дітьми! Він примусив мене скоритися, вгамував мене, ще й потішив надією, що, може, викупить їх назад. Отак воно тяглося тиждень чи два. Якось я пішла прогулятися й дорогою поминала буцегарню. Біля воріт я помітила юрбу людей і почула дитячий голос... І раптом бачу: мій хлопчик, випручавшись із рук якихось чоловіків, з криком біжить до мене й хапається за мою сукню. Ті кидаються слідом 'за ним, жахливо лаються, і один з них — я ніколи не забуду його обличчя! — вигукує: