Слава ЗСУ!

«Ось я покажу тобі, як тікати! Ану ходімо до буцегарні! Там тебе так провчать, що повік не забудеш!»

Я молила їх, благала, та вони лише сміялися. Нещасний хлопчик, голосно плачучи, вчепився за мене, зазирав мені у вічі, аж поки вони одірвали його разом із подолом моєї сукні. Вони потягли його геть, а він усе кричав: «Мамо! Мамо! Мамо!..»

Там стояв один чоловік, якому начебто було жаль мене. Я попрохала його втрутитися, обіцяла віддати йому всі гроші, які мала при собі. Та він похитав головою і відповів, що хлопчик, як каже його хазяїн, дуже зухвалий та неслухняний, отож його треба укоськати раз і назавше.

Я повернулася й побігла геть, і всю дорогу мені вчувався крик мого хлопчика. Засапана, примчала додому й побачила там Батлера. Я розказала йому все як було і стала благати, щоб він пішов та вирятував мого сина. Але він тільки засміявся на відповідь, а тоді сказав, що хлопчисько дістане по заслузі, бо з нього давно треба вибити гонор, і що цього й слід було сподіватися.

Тут мені враз наче розум одібрало. Я нічого не тямила з люті. Пам’ятаю тільки, як побачила на столі гострий мисливський ніж, пам’ятаю, як схопила його й кинулася на того негідника!.. А потім усе кругом огорнула темрява, і я не знаю, що було далі... що було зі мною багато днів...

Прийшла до пам’яті я в гарній чепурній кімнаті, але не в своїй. Мене доглядала якась стара негритянка, приходив лікар, і всі хтоз-на-як піклувалися мною. Трохи згодом я дізналася, що Батлер десь поїхав, а мене залишив у цьому домі на продаж, — тим-то коло мене так і упадали.

Я не хотіла одужувати й сподівалася, що помру, але всупереч моїй волі гарячка минула, я помалу оклигала й зрештою звелася на ноги. Тепер мені щодня загадували пишно вбиратися, і в дім раз по раз приходили покупці. Вони стояли з сигарами в зубах, розглядали мене, про щось питалися, обговорювали ціну. Та я була така мовчазна й похмура, що ніхто не хотів мене купувати. Мої доглядачі навіть пристрашили мене побоєм, якщо я не перестану супитись і не постараюся бути люб’язніша.

Нарешті одного дня прийшов добродій на ім’я Стюарт. Він начебто відчув до мене жаль, бо зрозумів, що серце мені крає, якесь страшне горе, відтак став учащати в той дім, балакав зі мною на самоті й помалу умовив розповісти йому про все. Кінець кінцем він купив мене й пообіцяв зробити все, що зможе, аби знайти та викупити моїх дітей. Він пішов до готелю, де служив мій Генрі, але там йому сказали, що хлопчика продано якомусь плантаторові з Перлової річки, і то було останнє, що я почула про свого сина. Потім Стюарт розшукав мою доньку: вона жила в якоїсь старої жінки. Він пропонував за неї величезні гроші, але господиня не схотіла її продати. А Батлер, дізнавшись, що дівчинку хочуть купити для мене, звелів переказати мені, що я ніколи більше її не побачу.

Капітан Стюарт був дуже добрий до мене. Він мав багату плантацію і забрав мене з собою туди. Десь через рік я народила хлопчика. Ой, моя крихітка! Як я його любила! Він так нагадував мені мого сердешного малого Генрі! Але я поклала собі - так, твердо поклала, — що більш ніколи не зрощу жодної дитини! Отож, коли маляті минуло два тижні, я взяла його на руки, поцілувала, поплакала над ним, а тоді дала йому опійної настоянки і пригорнула до грудей, аж поки воно заснуло навіки. Як я тужила та побивалася за ним! І хто міг подумати, що я дала йому опію зумисне, не помилкою? Та це один з небагатьох моїх вчинків, що ними я можу тепер утішатися. І я не шкодую про нього й досі, бо хоч цій моїй дитині не довелося страждати. То що кращого, окрім смерті, могла я дати їй, бідолашній?..

А потім зайшла пошесть холери, і капітан Стюарт помер. Ті, хто хотів жити, помирали, а я... я була на порозі смерті — і вижила! Мене знову продали, і так я переходила з рук до рук, аж доки стала в’янути, братися зморшками, тоді захворіла на пропасницю, а потім мене купив цей негідник і привіз сюди... І от я тут!

Жінка замовкла. Вона оповідала свою історію хапливо, гаряче, то звертаючись до Тома, то ніби розмовляючи сама із собою. І така була палка та несамовита її мова, що Том часом навіть забував про свої болісні рани. Звівшись на лікті, він дивився, як вона збуджено походжає по коморі і як стріпуються за кожним ступнем її довгі чорні коси.

— Ось ти кажеш, — обізвалася вона знову, - що є Бог і що він усе бачить. Хтозна, може, воно й так. Сестри в монастирі теж казали, що настане день Страшного суду, коли все випливе на світло. Ото було б відомщення нашим кривдникам! Вони ж бо мають за ніщо і наші муки, і муки наших дітей! Для них воно все абищиця. А я ходила вулицями, і душу мені пік такий страшний біль, що його, либонь, стало б, аби спопелити ціле місто! Я бажала, щоб на мене падали стіни будинків, щоб ті вулиці провалювалися мені під ногами. Так, так! І в день Страшного суду я стану перед Богом і свідчитиму проти тих, що занапастили мене й моїх дітей, понівечили наші душі й тіла!