Слава ЗСУ!

— Я бачила, як пробували інші і чим воно кінчалося, — сказала Кассі.

— Я б радніше жила серед боліт і гризла кору з дерев. А гадюк я не боюся! Ліпше вже жити з гадюками, аніж з ним! — палко промовила Емелін.

— Багато хто й перед тебе так розважав, — сказала Кассі. — Але на мочарах довго не пробудеш - тебе вислідять із собаками, притягнуть назад, а тоді... тоді...

— Що він тоді зробить? — спитала дівчина, аж дух затамувавши з нетерплячки.

— Ти спитай краще, чого він не зробить, - одповіла Кассі. - Він добре наламав руку серед морських розбійників у Вест-Індії. Ти заснути не зможеш, коли я розкажу тобі прр те, що бачила й що чула від нього самого. Він часом оповідає про такі речі — задля забавки. Я чула тут такий крик, що він мені потім місяцями з пам’яті не йшов. А отам, за невільницьким селищем, є голе обгоріле дерево, а під ним чорний попіл. Поспитай-но кого хочеш, що там діялося, то побачиш, чи зважиться хтось тобі розповісти.

— Ой, а що ж воно таке?

— Не хочу я тобі казати. Мені й думати про це страшно. І хто зна, що ми побачимо завтра, коли отой сердега й далі стоятиме на своєму!

— Який жах! — вигукнула Емілін, геть сполотнівши на виду. — Ой Кассі, скажи мені, що я маю робити?

— Те саме, що й я. Будь'слухняна, роби все, що тобі велять, і втішайся ненавистю та прокльонами.

— Він хоче, щоб я пила з ним оту мерзенну горілку, - мовила Емелін. — А я духу її боюся...

— Краще буде, як питимеш, — сказала Кассі. - Я теж її духу боялася, а тепер жити без неї не можу. Потрібна хоч якась розрада, а коли вип’єш, усе наче не таке жаске.

— Мама казала мені, щоб я ніколи до рота її не брала, — промовила Емелін.

— Мама тобі казала! — з гірким притиском мовила за нею Кассі. — А яка користь з отих матерніх напучень! Вас купують, платять за вас гроші, і ви належите своїм господарям, хоч хто б вони були. Такий-бо звичай. Отож кажу тобі — пий. Пий скільки можеш, і тобі полегшає на душі.

— Ой Кассі, пожалій мене!

— Пожаліти? А хіба я тебе не жалію? Хіба я сама не маю дочки? Хтозна, де вона тепер і кому належить! Мабуть, їй судилася така сама доля, як і її матері, та й дітям її теж! Нема кінця-віку цьому прокляттю!

— О, ліпше б мені й світу ніколи не бачити! - вигукнула Емелін, заломлюючи руки.

— Цього і я не раз бажала, — мовила Кассі. — Я б уже давно наклала на себе руки, та ніяк зважитись не можу, — додала вона і втупила очі в темряву за вікном. На обличчі її, як завжди в хвилини спокою, застиг вираз невибавної розпуки.

— Заподіяти собі смерть — то велике зло, — сказала Емелін.

— Чому ж? Далебі, не більше, аніж те, серед якого ми живемо...

Емелін одвернулась і затулила руками обличчя.

Тимчасом як у горішній кімнаті точилася ця розмова, у вітальні нанизу геть п’яного Легрі знеміг сон.

Легрі не був гірким п’яницею. Здоровий і дужий, він міг пити до такої міри, за якої хтось слабкіший напевне пустився б духу чи збожеволів. Та якась підсвідома обачність утримувала його від надужит-ку хмільного, і він рідко напивався до непам’яті. Одначе того вечора, гарячково силкуючись притлумити гризоти сумління, що прокинулись у його душі, він дозволив собі перебрати міру. Отож, відіславши геть своїх чорних поплічників, він повалився на ослін і заснув непробудним сном...

Легрі спав. У важкому, нездоровому сні йому привиділося, що обіч нього стоїть якась жінка, запнута покривалом. Ось вона поклала йому на чоло холодну м’яку руку... І хоч обличчя жінки не було видно, він упізнав її і стенувся з жаху. Потім він відчув, як те волосся обвивається йому круг пальців, тоді ковзає до шиї, бере її в зашморг і душить — усе цупкіше, цупкіше, аж йому вже несила дихнути. І раптом він почув шепіт, почув — і весь похолов... А тоді побачив себе перед страхітливою безоднею; переборюючи смертельний жах, він силкувався вдержатись на її краю, а звідусіль до нього тяглися чорні руки й штовхали його вниз, і Кассі теж була там, вона сміялась і собі підштовхувала його в те провалля. Потім перед ним знову явилась ота велична, запнута покривалом постать. Жінка відкрила обличчя — то була його мати. Вона одвернулася від нього, і він загурчав у безодню. Він летів і летів, а довкола розлягався стогін, зойк та дикий бісівський регіт... І Легрі прокинувся.

До кімнати вже просмикувались тихі рожеві промені світанку. Урочиста вранішня зоря стояла високо в просвітлілому небі й мов ясне око дивилася вниз, на того запеклого лиходія. Серед якої осяйної величі та краси народжується кожен новий день! Усе наче промовляє до темних душ: «Дивіться! Ще не пізно! Порвіться до світла, до добра!» Той голос лунає скрізь, усіма мовами та говірками, одначе Легрі не чув його. Він прокинувся з лайкою та клятьбою на устах. Що було йому до багряно-золотого чуда світанку? Що було йому до тої ясної непорочної зорі? Схожий на дикого звіра, він дивився на все те й нічого не бачив. Насилу підвівшись, він налив собі склянку горілки й за одним духом вихилив половину.