Слава ЗСУ!

— А нехай йому лиха година! — мовив Легрі сам до себе, повагом сьорбаючи пунш. — І де він узяв те волосся? Якби ж то хоч не достоту таке саме!.. У-ух!.. А я вже думав був, що все пішло в непам’ять. Ет, щоб я пропав, коли на цьому світі можна щось забути! Де там!.. Як же мені ввірилася проклята ця самотина! Треба покликати Ем. Вона ненавидить мене, бісова мавпа! Ну й начхати!.. Не схоче йти — силою приведу!

Легрі вийшов у великий передпокій, де починалися сходи нагору. Колись то були пишні кручені сходи, але нині перехід мав похмурий та неохайний вигляд — скрізь копичилися якісь короби та інше непоказне збіжжя, а голі й брудні східці вилися в морок, не знати й куди. Крізь розбите віконце над дверима пробивалося бліде місячне світло. Повітря було вогке й притхле, наче в склепі.

Легрі спинився перед сходами й нараз почув, як хтось співає. Чудно та примарно лунав той спів у похмурому старому будинку, а нерви Легрі й без того були до краю напружені.

— А чорт! Що воно таке?..

Нестямний, проникливий голос виводив поширений серед невільників гімн:

Ой як плакатимуть, плакатимуть люди!

Ой як плакатимуть в день Страшного суду!

— Кляте дівчисько! — мовив Легрі. — Я задушу її... Ем! Ем! — сердито погукав він, та почув на відповідь лиш глузливу луну.

Проникливий голос співав далі:

Розлучаться діти з батьками!

Розлучаться діти з батьками!

І ніколи не злучаться знов!

У безлюдному будинку гучно й виразно лунав приспів:

Ой як плакатимуть, плакатимуть люди!

Ой як плакатимуть в день Страшного суду!

Легрі наче прикипів до місця. Сором було сказати, але чоло йому зросили великі краплини поту, а серце важко гупало з ляку. Йому навіть здалося, ніби там, нагорі, забовваніло щось біле, і його аж морозом всипало на гадку, що зараз він побачить просто себе покійну матір.

— Одне я знаю добре, — мовив він сам до себе, чвалаючи назад у вітальню і знову сідаючи в своє крісло, — тепер я того мурина й пальцем не зачеплю! І на біса було мені брати в руки його клятий папір! Тепер я, напевне, завідьмований. Авжеж, так і є! Весь час мене трусить і піт проймає. Але де він узяв оте волосся? Ні, не може воно бути те саме, аж ніяк! Те волосся я спалив, я ж це добре знаю! Ото була б штука, якби волосся могло воскресати!.. Чуєте, ви! — гукнув він і, тупнувши ногою, свиснув до собак. — Ану прокиньтеся та розважте мене!

Одначе собаки лиш сонно глипнули на нього й знову заплющили очі.

— Покличу-но я Сембо та Квімбо. Нехай заспівають мені, утнуть якогось свого бісівського танцю, аби я збувся цього страхіття, — мовив Легрі.

Надягнувши капелюха,, він вийшов на веранду й задудів у ріг, що ним завжди прикликав до себе своїх чорних посіпак. Пробу-ваючи в доброму гуморі, він частенько приводив до вітальні тих двох добродіїв і, підбудивши їх горілкою, розважався тим, що загадував їм співати, танцювати чи битися — коли як йому було до вподоби.

Десь о другій годині ночі, повертаючись зі старої комори, де вона допомагала нещасному Томові, Кассі почула дикий галас, зик і співи, що долинали з вітальні. Вряди-годи до цього гармидеру долучався гавкіт собак.

Вона піднялася на веранду й зазирнула у вікно. Легрі та обидва пригоничі, геть п’яні, співали, гоготали, перекидали стільці й на всі лади гримасували та вискалялись один до одного.

Кассі поклала свою маленьку, тендітну руку на віконницю і пильно дивилася на них. Її чорні очі були сповнені гніву, презирства й гіркого смутку.

— Невже то гріх — вибавити світ од такого нелюда? — мовила жінка сама до себе.

Вона рвучко відвернулась од вікна, пішла до задніх дверей і, легко збігши сходами, постукала до Емелін.

Розділ XXXVI

ЕМЕЛІН І КАССІ

Кассі зайшла до кімнати й побачила, що Емелін сидить, забившись у найдальший куток, бліда з переляку. Коли вона відчинила двері, дівчина сполохано порвалася з місця, та, побачивши, хто прийшов, кинулась до неї і схопила її за руку.

— Ой Кассі, це ти? Я така рада, що ти прийшла! А я була злякалась, думала, це... Ой, ти собі не уявляєш, який там ґвалт нанизу цілий вечір!

— Добре уявляю, — похмуро мовила Кассі. — Не раз його чула!.

— Скажи мені, Кассі, чи не могли б ми якось утекти звідси? Про мене хоч куди - нехай і в болото до гадюк, байдуже! Невже не можна видобутися звідси куди-інде?

— Хіба що в домовину, — відказала Кассі.

— А ти ніколи не пробувала втекти?