Слава ЗСУ!

— Який же це біс тобі поможе? — глумливо запитав Легрі.

— Всемогутній Господь! — відповів Том.

— Ах ти ж кляте поріддя! - гримнув Легрі й ударом кулака звалив його долі.

Ту ж мить Легрі відчув дотик холоднуватої м’якої руки. Він обернувся й побачив Кассі. Але той холодний м’який дотик нагадав йому нічні мари, перед очима враз, наче осяяні ясним спалахом, постали моторошні привиддя, і його знову пойняв жах.

— Невже ти вчиниш таку дурницю? - мовила Кассі по-французькому. — Дай йому спокій. Полиш його на мене, і він швидко вернеться в поле. А що, хіба не на моє вийшло?

Кажуть, навіть крокодил та носоріг, хоч який міцний у них панцир, і то мають вразливі місця. І в запеклих, бездушних лиходіїв також є своє вразливе місце — марновірний страх.

Легрі одвернувся. Він розважив, що встигне ще доконати свого.

— Ну гаразд, хай буде так, — буркнув він до Кассі. — А ти мені гляди! — загрозив Томові. — Поки що я тебе не займатиму, бо врожай не жде і мені потрібен кожний робітник. Але я не забуду! Все залічу тобі на карб, і ти мені заплатиш своєю чорною шкурою, так і знай!

Легрі повернувся і вийшов.

— Іди, іди, — мовила Кассі, похмуро зиркнувши йому вслід. — Настане й для тебе день розплати!.. Ну, як ти тут, мій бідний друже?

— Господь Бог послав мені янгола, і він затулив пащу левові, -одказав Том.

— Цього разу — так, — сказала Кассі. — Але тепер він на тебе лютим чортом дихатиме. Він не дасть тобі спокою ні на мить, мов той собака, пильнуватиме, як би вчепитися в горлянку! Всю кров із тебе виточить по краплі! Я ж бо його добре знаю!

Розділ XXXVII ВОЛЯ

Полишмо на час бідолашного Тома в руках його напасників і вернімося знову до Джорджа та його дружини, яких ми бачили востаннє в колі друзів у фермерському будинку край дороги.

Там-таки лишився й Том Докер, що стогнав та шарпався у не-займано-білому ліжку під матернім доглядом тітоньки Доркас і був, на її думку, анітрохи не сумирнішим пацієнтом, ніж, приміром, хворий буйвіл.

Уявіть собі високу на зріст, поважну та статечну сірооку жінку в охайному квакерському очіпку, що прикриває хвилясті сиві коси, розчесані на проділ над широким ясним чолом. На ній сніжно-біла шийна хустка, кінці якої рівненько з’єднані на грудях, та брунатна шовкова сукня, що шелестить, коли зона ходить по кімнаті.

— От чорт! — обізвався Том Локер, збиваючи на собі укривала.

— Я прошу тебе, Томасе, не вживати таких слів, — мовила тітонька Доркас, спокійно поправляючи постіль.

— Гаразд, стара, от тільки не знаю, чи зможу, — відказав Том. -Та й як не лайнутися, коли така бісова спекота!

Тітонька Доркас зняла з ліжка теплу ковдру, знову поправила укривала й підіткнула їх під Тома, так що він став схожий на опря-док. Роблячи це, вона сказала:

— Я хотіла б, друже, аби ти облишив лаятись і подумав про свої манери.

— Якого біса я маю думати про такі дурниці? — мовив Том. — Що-що, а це мене найменше обходить, хай йому чорт!

І він знову почав соватись, аж доки геть розшарпав постіль.

— Либонь, той молодик із жінкою ще тут? - трохи помовчавши, запитав він.

— Еге, - відказала Доркас.

— Нехай рушають до озера, — сказав Том, — і що скорше, то краще.

— Певно, так вони й зроблять, - озвалася Доркас, не зводячи очей від плетива.

— Щоб ти знала, — вів далі Том, — у Сандаскі ми маємо спільників, і вони назирають за всіма пароплавами. Тепер мені начхати, хай усі знають. Я й сам хочу, аби ці двоє таки втекли, на капость отому клятому Мерксові, нехай йому сто чортів!

— Томасе! - мовила Доркас.

— Ет, стара, якщо заткати мене надто міцно, я можу розірватись, мов та пляшка, — озвався Том, — І ще про оту молодичку... Скажи їм, нехай якось її переодягнуть, щоб ніхто не добачив. У Сандаскі знають її прикмети.

— Щось та придумаємо, - сказала Доркас так само незворушно.

А що на цьому ми прощаємося з Томом Локером, то додамо,

що, пролежавши три тижні в квакерській оселі хворий на ревматичну гарячку, яка долучилася до всіх його уверед, Том устав з ліжка трохи поважніший та розумніший, ніж був перед тим. Він облишив лови на негрів, подався до одної з нових осад і знайшов кращий ужиток своєму хистові, полюючи ведмедів, вовків та іншу лісову звірину, чим і здобув собі добру славу в цілій окрузі. І він завжди з пошаною споминав квакерів.

— Хороші люди, — не раз казав він. — Усе хотіли навернути мене на праву путь, але не зовсім потрапили. Та щоб ви знали, чужинцю, хворих вони доглядають знаменито, це вже як є! І юшки та пироги в них пречудові!