Слава ЗСУ!

— Ні, ні, — заперечила місіс Шелбі, - я не хочу бути підсобницею в цьому чорному ділі. Я піду й навідаю сердешного Тома в йо-го біді. Нехай вони хоч побачать, що їхня господиня не зреклася їх і тужить разом із ними. Що ж до Елізи, то про це мені страх навіть подумати. Зглянься на нас, доле! За віщо випало нам таке тяжке випробування?

Містер і місіс Шелбі й гадки не мали, що їхню розмову чує ще одна людина.

До панської спальні притикала чимала комірчина, двері якої виходили в коридор. Коли місіс Шелбі відпустила Елізу, в гарячково збудженій свідомості молодої жінки майнула думка про ту комірчину. Вона сховалася там і, притулившись вухом до шпарини в дверях, вислухала розмову господарів до останього слова.

Коли голоси замовкли, Еліза підвелась і крадькома вийшла з комірчини. Вся тремтячи й побліднувши на виду, з нахмуреним чолом і міцно стуленими вустами, вона втратила всяку подібність до тої лагідної і соромливої жінки, якою була досі. Вона тихо скрадалася коридором, на хвильку зупинилась перед дверима господині й зняла руки до неба в німому благанні, тоді обернулась і прослизнула в свою кімнатку.

То було затишне й чепурне помешкання неподалік покою місіс Шелбі. Гарне світле віконце, біля якого Еліза так часто сиділа з шитвом, стиха щось наспівуючи; невелика полиця з книжками та вишикуваними рядком дрібничками - подарунками на різдво; шафа й комод, де вона зберігала свою нехитру одіж, - одне слово, її рідна домівка, донедавна така щаслива. Але онде на ліжку спить її хлопчик; його довгі кучері вільно спадають на безхмарне чоло, рожеві уста трохи розтулені, пухкі рученята випростані поверх укривала, а на личку, мов промінь сонця, грає усмішка. - Синочку мій бідолашний! Сердешна моя дитино! — пошепки мовила Еліза. — Вони продали тебе! Але твоя матуся вирятує тебе з біди!

Жодної сльозинки не впало на подушку. В такому горі на очах не буває сліз - вони в серці, ті криваві безмовні сльози...

Еліза взяла аркуш паперу та олівець і квапливо написала:

«Люба моя пані! Не вважайте мене невдячною, не думайте про мене погано! Я чула все, про що ви розмовляли з хазяїном сьогодні ввечері. Я спробую врятувати свого хлопчика, не судіть мене за це. Хай віддячить вам небо за вашу добрість!»

Поспіхом згорнувши й надписавши листа, вона перейшла до комода, зібрала в клуночок сяку-таку одіж для хлопчика й міцно прив’язала хустинкою собі до пояса. І така вже дбайлива материнська любов, що навіть у цю страшну годину Еліза не забула вкласти до того клуночка синові улюблені цяцьки, лишивши напохваті строкато розмальованого папугу, аби забавити хлопчика, коли він прокинеться.

Збудити малого сплюха було не так легко, та ось нарешті він прочумавсь од сну, сів у ліжку й заходився гратись зі своїм папугою. Тим часом Еліза напнула на голову каптур і загорнулася в шаль.

— Куди ти, матусю? — спитав хлопчик, коли вона обернулася до ліжка з його пальтечком і шапкою в руках.

Еліза підступила до нього й так значливо зазирнула йому в вічі, що він ураз відчув якусь біду.

— Цить, Гаррі, - мовила вона. - Не можна говорити голосно, бо нас почують. Прийшов лихий дядько, він хоче забрати маленького Гаррі від матусі й повезти ген-ген далеко в темні хащі. Але матуся не віддасть свого хлопчика. Ось зараз вона одягне його в пальтечко, надіне йому шапочку і вони разом утечуть від того страхопуда.

Отак примовляючи, вона зав’язувала й застібала на хлопчикові одіж. Потому взяла його на руки, пошепки звеліла мовчати і, відчинивши двері, що виходили на веранду, тихо вислизнула з кімнати.

Була холодна зоряна ніч. Еліза щільніше загорнула хлопчика в шаль, а він, зовсім принишклий од невиразного страху, міцно вчепився рученятами за її шию.

Старий Бруно, великий ньюфаундлендський собака, що спав у кінці веранди, зачувши звук ходи, схопився й глухо загарчав. Та Еліза тихенько гукнула його на ім’я, і пес, давній її приятель і товариш дитячих забав, миттю завиляв хвостом і налаштувався слідкувати за нею, хоча й, видимо, не міг збагнути своїм простацьким собачим розумом, що мала означати ця незвичайна нічна прогулянка. Скидалось на те, що його чимало бентежать сумніви щодо її потреби й доречності, бо він раз по раз спинявся і допитливо позирав то на Елізу, що неухильно простувала вперед, то на будинок, а відтак, немовби розваживши, що все гаразд, підтюпцем біг далі. Аж ось вони підійшли до віконця Томової хатини, і Еліза легенько постукала в шибку.

Того вечора молитовні збори в Томовій хатині затяглись допізна, і, хоч було вже десь за північ, ні він сам, ні його вірна подруга життя ще не спали.