Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Хатина дядька Тома

Двоє верхівців були доглядачі з околишніх плантацій, решта -горілчані брати Легрі з сусіднього містечка, що приїхали задля розваги. Либонь, годі було уявити собі мерзотнішу ватагу. Легрі щедро частував горілкою і їх, і негрів з інших плантацій, яких прикликано на допомогу. Так-бо вже було заведено, щоб негри вважали ці лови за свято.

Кассі притулила вухо до вічка. Вранішній вітерець повівав просто на будинок, і вона чула багато з того, що мовилося надворі. Її хмуре обличчя викривила гірка посмішка, 'коли вона почула, як ловці умовляються, хто де шукатиме, вихваляють один перед одним своїх собак, дають настанови помічникам, коли стріляти й що робити з утікачками, заскочивши їх.

Кассі відхилилась од вічка й, болісно зчепивши руки, вигукнула:

— О Боже! Що ми лихого вчинили, аби отак нас цькувати?

Щоки їй палали, голос уривався.

— Якби не ти, дитино, - мовила вона, дивлячись на Емелін, - я б сама вийшла до них і подякувала тому, хто застрелить мене. Навіщо мені воля? Хіба вона поверне мені моїх дітей, хіба зробить мене знов такою, яка я була?

По-дитячому простодушна Емелін аж злякалася відчаю Кассі і розгублено мовчала. Потім лагідно взяла її за руку.

— Не треба! — сказала Кассі, намагаючись відштовхнути її руку. — Бо я можу полюбити тебе, а я зареклася когось любити!

— Бідолашна Кассі! — промовила Емелін. — Не тужи так тяжко! Якщо ми станемо вільні, ти, може, ще й знайдеш своїх дітей. А ні, то я буду тобі за дочку. Я ж ніколи більш не побачу своєї старенької матусі! І я любитиму тебе, Кассі, хоч би ти мене й не любила!

Лагідна дитяча душа взяла гору. Кассі підсіла до Емелін, обняла її і стала гладити її м’які каштанові коси. А Емелін зачудовано дивилася на її прекрасні очі, зволожені слізьми.

— Ах, Ем! — мовила Кассі. - Як я знудилася за своїми дітьми, як зболіло моє серце й висхли очі з туги за ними! А отут, — вона притулила руку до грудей, — нічого вже не лишилося, сама холодна пустка!..

Ловці шукали довго, ретельно й заповзятливо, одначе нічого не знайшли, і Кассі з похмурою зловтіхою дивилася, як стомлений та роздратований Легрі злазить з коня.

— Ну, Квімбо, — сказав Легрі, простягнувшись на канапі у вітальні, - а тепер іди й тягни сюди Тома, притьмом! Усе воно, запевне, не обійшлося без того старого негідника. Я злуплю його чорну шкуру, але дізнаюся, що і як!

Хоч як ненавиділи один одного Сембо й Квімбо, проте їх єднала спільна ненависть до Тома. Ще тільки-но купивши Тома, Легрі сказав їм, що має намір поставити його за головного доглядача на час своїх відлук із дому. Відтоді ці підлі лакизи й завзяли на нього злість, а коли побачили, що він потрапив у неласку в господаря, зненавиділи його ще дужче. Отож Квімбо залюбки подався виконувати загад Легрі.

Почувши, що його кличе господар, Том серцем збагнув недобре. Він знав, що замислили втікачки й де вони сховалися. Знав і лиху, свавільну вдачу людини, перед якою мав відповідати. Одначе він був певен, що йому не забракне духу радше прийняти смерть, аніж зрадити тих двох бідолах.

Поставивши свій кіш додолу, він спокійно віддався в руки Квімбо, який грубо схопив його й потягнув за собою.

— Ой, начувайся! — промовив дорогою той чорний велетень. — Зараз буде тобі непереливки! Хазяїн аж казиться з люті! Цього разу ти вже не відкрутишся, дзуськи! Ой, буде ж тобі, щоб я так жив! Знатимеш, як пособляти збіглим муринам! Ось побачиш, що тобі буде!

Але його брутальна мова не сягала Томових вух. У душі того нещасного звучали інші слова, і він почувався сміливим та дужим. Обіч дороги мелькали дерева, кущі, вбогі халупи рабів; і здавалося, всі ті місця, де він зазнав стільки лиха, стрімко відступали назад, мов краєвид за швидким повозом. Душа Томова сповнилася блаженним трепетом — наставала година відзволу.

— Ну, Томе, - підводячись йому назустріч і аж сіпаючись із люті, процідив Легрі крізь зуби й схопив його за комір, — чи знаєш ти, що я вирішив убити тебе?

— Мабуть, так воно й є, пане, - спокійно відказав Том.

— Атож, - з похмурим, моторошним спокоєм провадив Легрі, — отак я вирішив, Томе, якщо ти не розкажеш мені геть усе про тих двох жінок.

Том мовчав.

— Ти чуєш? — ревнув Легрі, мов роз’ярений лев, і тупнув ногою. — Кажи!

— Мені нема чого казати, пане, — твердо й неквапливо одмовив Том.

— Ти смієш казати мені, чорний святеннику, що ти не знаєш? — спитав Легрі.

Том мовчав.

— Відповідай! — гримнув Легрі й щосили луснув його кулаком. — Знаєш ти що-небудь?

— Знаю, пане. Але сказати не можу. Я можу вмерти!

Попередня
-= 153 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Круто 24.03.2020

Круто


Анастасия Клиженко 11.02.2020

Спасибо.....


Додати коментар