Слава ЗСУ!

Легрі звів дух і, насилу тамуючи лють, схопив Тома за руку. Подавшись до самого його обличчя, він проказав жаским голосом:

— Слухай, Томе, ти думаєш, що як я попускав тобі раніш, то й тепер просто нахваляюся? Ні, цього разу я твердо вирішив і навіть збиток полічив. Ти завше чинив мені перекір, тож тепер я або вкоськаю тебе, або ж уб’ю — одне з двох! Я точитиму з тебе кров, краплю по краплі, аж доки ти скоришся!

Том звів на нього очі й відказав:

— Пане, якби моя кров могла порятувати вашу душу, я радо віддав би всю її до останньої краплі. Ой пане, не беріть на себе такого гріха! Вас воно вразить тяжче, аніж мене. Хоч би що ви вчинили, моїм мукам одначе скоро кінець, а ваші ніколи не скінчаться!

Ці прочуті слова були наче згуки неземної музики між поривами буревію, і в кімнаті на хвилю запала мовчанка. Легрі прикипів до місця й не спускав очей з Тома. Стало так тихо, що чути було розмірне цокання старих дзиґарів.

Та все воно тривало лише мить. А тоді ця мить вагання, нерішучості й сумніву минула, і дух зла повстав з новою, вдесятеро збільшеною силою. Аж запінений з шалу, Легрі схопив свою жертву і вергнув її долі.

Образки кривавої розправи прикро вражають наші чуття. Людям не стає духу слухати про діяння, що їх іншим людям цілком стає духу чинити. Не треба оповідати нам про страждання, яких зазнають наші брати, — адже це крає нам серце! А тим часом, о мій рідний краю, такі речі діються під обороною твоїх законів! І свята церква теж бачить їх, бачить — і мовчить!..

— Він от-от сконає, пане, — мовив Сембо, мимохіть зворушений стійкістю своєї жертви.

— Не спиняйся, доки не заговорить! Наддай... наддай! - погукував Легрі. — Усю кров з нього виточу, як не признається!

Том розплющив очі й подивився на господаря.

— Жалюгідний хробак! - мовив він. - Нічого вже ти мені не заподієш! — І знепритомнів.

— Здається, він таки скапутився нарешті, — сказав Легрі, підступаючи ближче, щоб подивитися на Тома. - Еге, так і є! Ну що ж, тепер хоч замкнув свою пельку — і то добре!

Але Том ще не вмер. Його дивовижні слова й палкі молитви дійшли до серця навіть отим чорним звірам, що катували його, і як тільки Легрі пішов, вони обидва кинулись до Тома й заходилися приводити його до тями.

— Ой, яке лихе діло ми вчинили! — сказав Сембо. — Надісь, спитається за нього з хазяїна, а не з нас!

Вони обмили Томові рани, постелили на підлозі бракової бавовни й поклали його на ту постіль. Потім один з них побіг до будин-ку й випросив у Легрі горілки — нібито для себе, щоб підкріпитися після тяжкої праці. Він приніс горілку з собою, і вони влили її в горлянку Томові.

— Ой Томе! — мовив Квімбо. — Ми так тяжко завинили перед тобою!

— Дарую вам од щирого серця! — ледь чутно озвався Том.

Розділ XLI

молодий ГОСПОДАР

За два дні по тому якийсь молодик проїхав легким візком обсаджену меліями алею і спинився перед будинком. Квапливо кинувши віжки на спини коням, він зіскочив на землю і запитав, чи можна побачити господаря.

То був Джордж Шелбі. А щоб з’ясувати, як він там опинився, нам треба вернутися трохи назад.

Лист міс Офелії до місіс Шелбі нещасливим випадком пролежав місяців зо два в якійсь поштовій конторі, а коли, зрештою, дійшов куди призначено, Томів слід уже загубився серед далеких мочарів Червоної річки.

Місіс Шелбі взяла ту звістку близько до серця, але швидко вдіяти щось не мала змоги. Вона саме доглядала хворого чоловіка, що лежав непритомний у тяжкій гарячці. Панич Джордж Шелбі, що на той час перетворився з хлопчика на ставного юнака, всіляко допомагав їй і був єдиний, на кого вона могла звірити батькові справи. Міс Офелія завбачливо подала в листі ім’я правника, котрий опікувався Сен-Клеровою маєтністю, і найбільше, що можна було зробити затих обставин, — це послати йому письмового запита. А через кілька днів раптово помер містер Шелбі, і їх на час поглинули інші турботи.

Містер Шелбі виявив неабияку довіру до ділових здібностей дружини, залишивши її єдиною душеприкажчицею, і на неї враз навалилася сила-силенна складних та клопітних справ.

Місіс Шелбі з притаманним їй запалом узялася розплутувати це безладне павутиння, і вони з Джорджем день у день тільки те й робили, що збирали та досліджували рахунки, продавали маєтність і виплачували борги, бо місіс Шелбі твердо поклала собі розквитатися з усіма кредиторами, хоч би якими наслідками це обернулося для неї самої. Тим часом вони одібрали листа від правника, на якого посилалася міс Офелія. Він одписав, що про Томову долю йому відомо лиш те, що його продано з прилюдного торгу, а він сам тільки отримав гроші й далі нічого не знає.