Слава ЗСУ!

Така відповідь не вдовольнила ні Джорджа, ні місіс Шелбі, і десь за півроку цей молодий добродій, виправляючись у материних справах на пониззя, вирішив сам заїхати в Новий Орлеан, щоб спробувати знайти Тома й викупити його.

По кількох місяцях марних пошуків Джордж цілком випадково здибав у Новому Орлеані одного чоловіка, що мав потрібні йому відомості. І наш герой, із грішми в кишені, сів на пароплав та подався до верхів’я Червоної річки, сповнений рішучості знайти і визволити свого давнього друга.

Його провели до вітальні, де сидів Легрі. Той прийняв незнайомця з похмурою гостинністю.

- Як я чув, - сказав молодик, — ви купили в Новому Орлеані невільника на ім’я Том. Він одцавна жив у маєтку мого батька, і я приїхав спитати, чи не можна буде його відкупити.

Легрі насупив чоло й сердито одказав:

- Еге ж, купив на свою голову, нехай йому лиха година! Зроду ще не бачив такого непокірного й зухвалого собаки! Підмовляв рабів тікати, збавив мене двох муринок, що коштували по вісімсот, а то й по тисячі доларів кожна. Він-бо сам у цьому признався, а коли я запитав, де вони, він заявив, що знає, але не скаже. І затявся на своєму, хоч я дав йому такої хлости, якої ще не давав жодному му-ринові. То тепер він нібито надумав здохнути, але я не певен, що це в нього вийде.

— Де він? — нетерпляче вигукнув Джордж. - Я хочу його побачити.

Щоки молодикові розшарілися, очі палали. Однак він здержав себе й нічого більше не сказав.

— Він отам, під повіткою, — обізвався чорношкірий хлопчина, що тримав Джорджевих коней.

Легрі штурхонув хлопчика й гримнув на нього. Та Джордж уже мовчки одвернувся й попростував до повітки.

Від того фатального вечора Том пролежав отак уже два дні. Він не страждав од болю, бо його змордоване тіло втратило чутливість і він майже весь час лежав у тихому забутті. Поночі до нього крадькома приходили нещасні, злиденні невільники, уриваючи хвилини від свого короткого спочинку, щоб віддячити йому за ті добрі слова розради, яких він ніколи для них не шкодував. Щоправда, ці бідолахи могли принести йому хіба тільки кухоль холодної води, але то було од щирого серця.

Кассі, вислизнувши якось зі свого сховища, почула про те, як Том пожертвував собою задля них з Емелін, і другої ночі, нехтуючи страшною небезпекою, також прийшла його навідати. Кілька прощальних слів, що їх на превелику силу видобув із себе цей щедро-сердий страдник, розтопили в її душі задавнену кригу скорботи й розпуки, і понура, збезнадієна жінка гірко заплакала.

Джордж зайшов під повітку. Голова йому туманіла, серце стискалося.

— Не може бути!.. Не може бути!.. — мовив він, уклякнувши обіч Тома. — Дядечку Томе! Бідний мій... бідний мій друже!

Голос його сягнув свідомості мрущого. Том зворухнув головою і ледь помітно всміхнувся.

— Любий дядечку Томе! Прочнися... скажи мені щось! Поглянь на мене! Я панич Джордж... твій малий панич Джордж. Хіба ти не впізнав мене?

— Панич Джордж!.. — проказав Том кволим голосом і розплющив очі. — Паничу Джордже! - в погляді його відбилося здуміння.

Та помалу він начебто прийшов до тями. Очі йому заблищали, обличчя проясніло. Він згорнув на грудях зашкарублі руки, і по щоках його покотилися сльози.

— Хвалити Бога! Це все... все, чого я жадав! Вони не забули мене. Як тепло мені на душі, як радіє моє старе серце! Тепер я помру спокійно. Хвалити Бога!

— Ти не помреш! Не треба помирати, не думай про смерть! Я приїхав викупити тебе й забрати додому, — палко промовив Джордж.

— Ах, паничу Джордже, надто пізно!..

— Не вмирай! Я не знесу цього! Мені аж серце розривається, як подумаю про всі твої муки... І тепер лежиш отут, у цьому брудному закутні! Бідний мій друже!

— Не називайте мене бідним, — урочисто мовив Том. — Я був бідний, але тепер усе воно минулося. Я вже на порозі блаженства!

О паничу Джордже! Небо близько! Я здобув перемогу!..

Сила й пристрасть, що звучали в його уривчастій мові, глибоко вразили Джорджа. Він не одводив очей від Томового обличчя.

Том схопив його за руку і провадив далі:

— Тільки не кажіть бідолашній Хлої, якого ви мене застали! їй буде тяжко про це чути. Скажіть їй, що я одійшов спокійно та легко... Ох, бідні мої хлопчики і люба крихітка! Як болісно поривалося до них моє старе серце!.. Уклоніться за мене панові й милій добрій пані... і всім у господі. Скажіть їм, що я любив їх усіх... О паничу Джордже!..

Цю мить до повітки неквапливо підійшов Легрі. Він похмуро, з удаваною недбалістю зазирнув усередину й одвернувся.