Слава ЗСУ!

Місіс Шелбі лиш зітхнула на цю згадку і враз відчула в душі якийсь тягар. Ще відколи вона одержала синового листа, її огорнув глухий неспокій: чи не ховає він чогось лихого за отою мовчанкою?

— А гроші мої пані наготували? — стурбовано запитала Хлоя.

— Так, Хлоє.

— Бо я хочу показати мому старому ті самісінькі, що платив мені кодитор. «Лишилася б ти, Хлоє, в мене ще», — каже він. «Дякувати, — кажу, — хазяїне. Я б то й лишилася, але ж мій старий додому вертає, та й пані вже без мене не можуть». Отак-таки йому й сказала. Добрий він чоловік, той хазяїн Джоне.

Хлоя вперто домагалася, щоб господиня зберегла саме ті папірці, які одержувала за її роботу в кондитера. Вона хотіла показати їх чоловікові як свідчення її хисту. І місіс Шелбі охоче вволила її прохання.

— А Поллі він таки не вгадає — це я про мого старого. Деж пак! Цілих п’ять років збігло, як його десь повезли. Вона ж тоді була зовсім крихітка, ще й стояти до ладу не годна. А як він, пригадую, радів, коли вона тільки почала шкандибати! Ой, доленько моя гірка!

Знадвору почувся гуркіт коліс.

— Панич Джордж! — вигукнула тітонька Хлоя і метнулася до вікна.

Місіс Шелбі побігла до надвірних дверей і за мить опинилася в

синових обіймах. Тітонька Хлоя стояла за нею, напружено вдивляючись у темряву.

— Сердешна тітонька Хлоя! — співчутливо мовив Джордж, спиняючись перед нею і потискаючи обома руками її чорну шкарубку руку. — Я радо віддав би все, що маю, аби привезти його з собою, але він полишив цей світ.

Місіс Шелбі злякано скрикнула. Тітонька Хлоя не озвалась ані словом.

Вони пішли до вітальні. Гроші, якими так пишалася Хлоя, лежали на столі.

— Осьде, — сказала вона, тремтливою рукою зібравши їх докупи й простягнувши господині. — Не хочу я їх більше бачити, ані чути про них. Я ж бо знала, що так буде — продали його й замордували на тих плантаціях!

Хлоя повернулась і гордо пішла до дверей. Місіс Шелбі мовчки подалася за нею, взяла її за руку, всадовила в крісло й сама сіла поруч.

— Бідна моя Хлоя! — мовила вона.

Хлоя похилила голову на плече господині й гірко заридала.

— Ой пані! Ви вже мені даруйте! Розривається моє серце, і край!

— Я знаю, Хлоє, - відказала місіс Шелбі, не втираючи рясних сліз, що текли їй з очей.

У кімнаті запала тиша. Всі мовчки плакали. Нарешті Джордж підсів до вбитої горем жінки, взяв її за руку й просто та зворушливо розповів, як помер її чоловік, і переказав його прощальні вітання.

Десь за місяць по тому всіх невільників Шелбі покликали до панського будинку — з ними хотів говорити молодий господар.

Усі вельми здивувалися, коли він вийшов до них з чималою пачкою паперів у руці. То були визвільні листи на кожного негра в господі. Джордж читав їх один по одному й серед плачу та схвильованих вигуків оддавав тим, кому вони належали.

Одначе було й чимало таких, що, з’юрмившись коло нього, занепокоєно тицяли назад свої папери й ревно просили нікуди їх не відсилати.

- Нам не треба більшої волі, як ми маємо. Ми ніколи не знали ні в чому нужди. Не хочем ми покидати тутешніх місць, і хазяїна з хазяйкою, і всіх!

- Добрі мої друзі, — сказав Джордж, насилу їх угамувавши, — та вам і не доконче мене покидати. В маєтку потрібно не менше робітників, аніж дотепер. Та й у домі без слуг не обійтися. Але тепер ви вільні люди, і за вашу роботу я покладу вам платню, таку, як ми з вами умовимось. Зате, якщо я заплутаюся в боргах чи помру -адже всяке може статися, — ніхто не годен буде забрати вас собі чи продати. Одначе я сподіваюся добре порядкувати в маєтку і з часом навчу вас користувати з тих прав, що їх дав вам як вільним людям, бо на це таки, мабуть, потрібен деякий час. Сподіваюсь, ви будете добрими учнями, а я постараюся бути вам добрим навчителем.

Навколо почулися схвильовані вітання.

- І ще одне я хочу вам сказати, - мовив Джордж, перепиняючи той гомін. — Чи всі ви пам’ятаєте нашого доброго старого дядька Тома?

Джордж коротко розповів, як помирав Том і що він просив переказати всім своїм товаришам. А тоді додав:

- І отам, над його могилою, друзі, я присягнувся, що ніколи в мене не буде жодного раба, якщо я матиму змогу дати йому волю; що нікому не доведеться через мене розлучитись із рідною домівкою та друзями й помирати десь на далекій плантації, як Том. Отож, радіючи зі своєї волі, не забувайте, що ви винні за неї цьому доброму чоловікові, і віддайте йому дяку ласкою до його дружини та дітей. Думайте про свою волю щоразу, як бачите хатину дядька Тома, і, згадуючи його, завжди будьте такі ж чесні, вірні та людяні, як він!