Слава ЗСУ!

І справді, за два чи три дні з Кассі сталася така переміна, що наші читачі навряд чи й упізнали б її. Обличчя її, завжди таке похмуре та скорботне, прибрало лагідного, довірливого виразу. Вона швидко ввійшла в сім’ю, неначе весь свій вік у ній жила, і прикипіла серцем до дітлахів, за якими тужила стільки років. Правду кажучи, їй навіть легше було полюбити маленьку Елізу, аніж рідну дочку, бо та являла собою живий образ дитини, з якою її колись розлучили. Та водночас дівчинка міцно поєднала між собою матір і дочку, що завдяки їй пізнали й полюбили одна одну.

Через кілька днів після того знаменного вечора пані де Ту звірилася братові з усіма своїми справами. По смерті чоловіка вона успадкувала чимале багатство й тепер великодушно запропонувала Джорджеві поділитися ним з його сім’єю. Коли вона запитала, на що він волів би вжити свою частку того багатства, Джордж сказав:

— Дай мені змогу здобути освіту, Емілі. Це моя давня заповітна мрія. А далі я підіб’юся сам.

Добре все обміркувавши, вони постановили на кілька років поїхати всією сім’єю до Франції і незабаром вирушили в дорогу, узявши з собою і Емілін.

Під час подорожі через океан краса Емілін полонила серце капітанового помічника, і невдовзі після того, як судно прибуло в порт, вона стала його дружиною.

Джордж чотири роки вчився в одному французькому університеті і завдяки своїй працьовитості й наполегливості здобув широку та ґрунтовну освіту.

Про решту дійових осіб нашої оповіді нам майже нема чого більше сказати. Згадаємо хіба кількома словами про міс Офелію і Топсі, а прощальний розділ присвятимо Джорджеві Шелбі.

Міс Офелія забрала Топсі з собою і привезла її в свій рідний Вермонт, на превеликий подив усієї поважної громади, що її в Новій Англії заведено називати словом «наші». Оті «наші» спочатку визнали дівчинку за чудернацький і непотрібний додаток до їхнього добропорядного хатнього побиту, одначе міс Офелія, вірна своєму обов’язкові, досягла такого успіху в її вихованні, що дуже скоро дівчинка зажила ласки та прихильності і в родині, і в усьому сусідстві.

P.S. Можливо, деяким матерям приємно буде дізнатися, що пані де Ту після довгих та наполегливих пошуків нарешті знайшла й сина Кассі. Цей заповзятливий молодик утік на північ за кілька років перед своєї матері, і тамтешні друзі гноблених дали йому притулок та допомогли здобути освіту.

ВИЗВОЛИТЕЛЬ

Джордж Шелбі надіслав матері коротеньку цидулку, лиш кількома словами сповістивши, коли його чекати додому. Описувати смерть свого вірного приятеля йому забракло духу. Він кілька разів брався за перо, але його душили сльози, і все кінчалося тим, що він роздирав на клапті ледь початого листа й біг геть од столу, аби трохи заспокоїтись.

Того дня, коли мав приїхати молодий господар, у будинку Шелбі панувало радісне зворушення.

Місіс Шелбі сиділа в своїй затишній вітальні перед коминком, в якому, розганяючи вільготну осінню охолоду, весело палахкотів огонь. На столі, накритому до вечері, виблискувало срібло та кришталь, а порядкувала коло нього наша давня знайома, тітонька Хлоя.

На ній була нова перкалева сукня, чистий білий фартух та ретельно накрохмалений завій, і її лискуче чорне обличчя вдоволено сяяло. Вона неквапливо, аж надто доскіпливо оглядала стіл, аби тільки мати нагоду трохи погомоніти з господинею.

— Ну от, тепер начебто все як годиться, — мовила вона. — Осьде, я поставила його тарілку там, де він любить, проти вогню. Наш панич Джордж завше ласий до тепла... А це що таке? Чого ж це Селлі не принесла святкового чайника — отого нового маленького, що панич Джордж купив для пані на різдво? Ось я його зараз дістану!.. А що, пані мають яку звістку од панича Джорджа? - нарешті запитала вона.

— Так, Хлоє, але всього кілька слів. Пише тільки, що як зможе, то приїде сьогодні ввечері, ото і все.

— А про мого старого там нічого нема? — спитала Хлоя, соваючи на столі філіжанки.

— Ні, немає. Він нічого взагалі не пише. Розкаже про все сам, коли приїде.

— Еге ж, він такий, панич Джордж. Усе має розказати сам. Я це завше за ним примічала. Та як на мене, то й де б ото білим людям стільки всякого писати — воно ж бо така морока!

Місіс Шелбі всміхнулася.

— Либонь, мій старий і не вгадає тепер своїх хлопців та й донечки теж. Вона ж уже ого яка величенька, наша Поллі! А що вже метка та моторна! Оце лишила її вдома доглядати пирога. Достоту такого зробила, як мій старий любить. Такісінький був у нас і того ранку, коли його забрали з дому. Боже ж ти мій, як тоді краялось мені серце!