Слава ЗСУ!

То Джорджів кабінет. Та сама жага знання, що замолоду, в дні тяжкої праці та злигоднів, поривала його крадькома осягати заповітну премудрість читання та письма, не полишила його й тепер, і він кожну вільну годину одцає самоосвіті.

Ось і цю мить він сидить біля свого столу й, читаючи один з томів «Сімейної бібліотеки», щось собі занотовує.

- Годі, Джордже, - каже Еліза. - Ти ж цілий день не був удома. Згортай-но свою книжку та побалакай зі мною, поки я запарюю чай. Ну ж бо!

До неї пристає й Еліза-молодша. Вона перевальцем підступає до батька, намагається видерти йому з рук книжку і, зрештою, вмощується у нього на колінах.

- Ах ти ж мале чортеня! — каже Джордж, улягаючи її волі, як і годиться за таких обставин чоловікові.

- От і добре, — мовить Еліза, беручись накраювати хліб.

Вона трохи постаріла на виду, трішечки поповнішала, та й коси тепер зачісує, як статечна жінка. Але з усього видно, що вона вдоволена та щаслива.

- Ну що, Гаррі, сину мій, розв’язав ти сьогодні оту задачу? — питає Джордж, гладячи хлопчика по голові.

У Гаррі вже немає довгих кучерів, але в нього ті самі очі та вії, те саме гарне ясне чоло. Зашарівшись із гордощів, він одказує:

- Розв’язав, тату. Геть усе сам зробив. Ніхто мені не помагав.

- Дуже добре, - каже Джордж. - Завжди роби все сам, сину. Тобі легше, ніж було твоєму батькові.

Цю мить у двері хтось стукає, і Еліза йде відчинити.

- Ой, це ви? - потішено вигукує вона.

Джордж і собі йде до дверей, і обоє радо вітають велебного доброчинця з Амгерстберга. З ним якісь дві жінки. Еліза запрошує їх сісти.

Сказати правду, доброчесний пастир наперед розміркував, як усе воно має діятись, і дорогою вони твердо умовилися ані на йоту не відбігати того задуму. Тож неважко собі уявити гірке розчарування цього добряги, коли саме ту мить, як він усадовив жінок і, втерши рота хусткою, налагодився виголосити відповідну до нагоди промову, пані де Ту поламала весь його план. Кинувшись до Джорджа, вона обняла його за шию і вигукнула:

— О Джордже! Ти не впізнаєш, мене? Я твоя сестра Емілі!

Кассі ліпше владала собою і напевне зіграла б свою роль цілком

удатно, якби перед нею не з’явилася раптом Еліза-молодша, що всією своєю подобою, кожною рисочкою та кучериком була викапана її дочка, якою вона запам’ятала її, відколи бачила востаннє. Дівчинка з цікавістю зазирнула їй в обличчя, і Кассі, підхопивши її на руки та притиснувши до грудей, зі щирою переконаністю мовила:

— Любонько, я твоя мама!

Далебі, клопітна то річ — оборудувати як годиться отакі сходини. Але, зрештою, добрий пастир усе ж домігся тиші й сказав свою промову, що нею намірявся відкрити урочисту оказію. Та ще й так знаменито, що всіх слухачів аж сльоза пройняла, а цього, либонь, досить, аби потішити кожного речника, як за минулої, так і за нашої доби.

У записниках канадських доброчинців, що піклуються збіглими неграми, можна подибати правдиві історії, дивовижніші за будь-яку вигадку. Та й чи може бути інакше, поки існує устрій, що руйнує сім’ї і розкидає по світу кревних родичів, мов вітер осіннє листя? На цих обітованих берегах часто трапляються отакі радісні спіткання, коли злучаються серця, що довгі роки гірко тужили одне за одним, утративши надію на зустріч. І немає слів розказати, як радо приймають тут кожного нового прибульця, сподіваючись почути од нього звістку про матір, сестру, жінку чи дитину, чий слід згубився у мороці рабства.

Є серед тих записів чимало романтичних історій, але переважають діла героїчні. Скільки втікачів, зневаживши тортури й кинувши виклик самій смерті, з власного почину верстають путь назад, у похмурий край небезпеки та зла, щоб визволити сестру, матір чи жінку!

Нам розповідали про одного молодика, що його двічі вже ловили й піддавали ганебним екзекуціям, і він двічі тікав знову. І в листі до товариша, уривки з якого ми самі чули, він писав, що вирушає в ту дорогу третій раз, аби нарешті вирвати з неволі свою сестру. То скажіть, шановний добродію, хто він — герой чи злочинець? Чи не зробили б ви того самого для вашої сестри? І чи можете ви його осудити?

Але вернімося до наших друзів, яких ми полишили, щоб дати їм змогу втерти сльози й трохи прийти до тями з великої та несподіваної радості. Тепер вони всі сидять коло столу й дедалі жвавіше балакають. Тільки Кассі, тримаючи на колінах маленьку Елізу, раз по раз мовчки притискає її до себе, так що та зчудовано глипає на неї очима. До того ж вона вперто відмовляється їсти пиріг, яким дівчинка силкується напхати їй рота. Чимало дивуючи простодушну дитину, вона каже, що не хоче пирога, бо має тепер щось куди краще.