Слава ЗСУ!

— Утік? — швидко перепитала пані де Ту. — Дяка Богові!

Джордж запитливо глипнув на неї, але нічого не сказав.

Пані де Ту похилила голову на руки й заплакала.

— Він мій брат! — мовила вона.

— Та невже? — вражено вигукнув Джордж.

— Так, - сказала пані де Ту, гордо підводячи голову й утираючи сльози. - Містере Шелбі, Джордж Гарріс — мій брат.

— Аж не віриться, — мовив Джордж, трохи відсуваючи свого стільця й роздивляючись на пані де Ту.

— Мене продали на пониззя, коли він був ще малим хлопчиком, — сказала вона. - Там мене купив один добрий та великодушний чоловік. Він забрав мене з собою до Вест-Індії, зробив вільною й одружився зі мною. А оце недавно він помер, і я поїхала до Кентуккі, щоб знайти й викупити свого брата.

— Він розповідав колись, що в нього була сестра Емілі, яку продали на пониззя, — сказав Джордж.

— Он як! То оце ж я і є, — мовила пані де Ту. — А скажіть, який він тепер?

— Дуже хороший чоловік, - відказав Джордж, — хоча й жив у ганебному ярмі рабства. Чоловік неординарної вдачі, розумний, шляхетний. Я все це тому знаю, — додав він, — бо його жінка з нашого дому.

— А вона яка? — жваво запитала пані де Ту.

— Золото! — відказав Джордж. — Гарна на вроду, розумна, привітна, доброчесна. Моя мати її виховала майже як рідну дочку. Вона вміє читати й писати, чудово вишиває і шиє, а ще й співає гарно як!

— Вона народилась у вашій господі? - спитала пані де Ту.

— Ні. Батько купив її в Новому Орлеані, коли їздив туди у справах, і привіз матері в дарунок. їй було тоді років вісім чи дев'ять. Батько ніколи не казав матері, скільки він за неї заплатив, але не так давно, переглядаючи старі папери, ми знайшли ту купчу. Він заплатив за дівчинку величезні гроші — мабуть, тому, що вона була навдивовижу гарна.

Джордж сидів спиною до Кассі й не бачив, з якою напруженою увагою вона дослухалася до всіх деталей його розповіді. Та цю мить Кассі торкнулась його руки і, побліднувши на виду, схвильовано запитала:

— А ви не пам’ятаєте прізвища людей, у яких він купив її?

— Здається, продав її якийсь Сіммонс... Принаймні на купчій значиться таке ніби прізвище.

- О Боже! — вигукнула Кассі й непритомна повалилася додолу.

Джордж і пані де Ту кинулись до неї. Хоч вони й гадки не мали,

чому вона зомліла, проте зчинили метушню, цілком відповідну до обставин. Джордж у запалі людяності перекинув глек з водою і розбив дві склянки. Інші жінки, прочувши, що хтось знепритомнів, з’юрмилися в дверях каюти й заступили повітря. Одне слово, було зроблено все, що звичайно робиться за такої пригоди!

Бідолашна Кассі! Опритомнівши, вона відвернула обличчя до стінки й нестримно, мов дитина, заридала. Може, матері здогадаються, що їй подіялось. А може, й ні. Та сама вона в ту хвилину була майже певна, що доля зглянулася на неї і що вона знову побачить свою дочку. Так воно й сталося десь за кілька місяців, коли... Одначе ми забігаємо наперед.

Розділ XLIII НАСЛІДКИ

Закінчити нашу оповідь недовго. Джорджа Шелбі, по-юнацько^ му чутливого й доброго, вельми зворушила та романтична історія і, маючи людяну душу, він доклав усіх зусиль, щоб якнайскорше послати Кассі купчу на Елізу. Дата і прізвище на документі цілком збігалися з тим, що знала сама Кассі, отож не зосталося й тіні сумніву, що Еліза справді її дочка. Тепер їй лишалося тільки відшукати слід утікачів.

Разом з пані де Ту, з якою її поєднала спільна доля, Кассі притьмом вирушила до Канади. Вони їздили по всіх місцях, де здебільшого оселялися негри, що втекли від рабства, і скрізь розпитувались за своїх кревних. В Амгерстберзі вони натрапили на поважного доброчинця, що дав притулок Джорджеві й Елізі, коли ті приїхали до Канади, і від нього дізналися, що подружжя живе в Монреалі.

Джордж і Еліза вже п’ять років були вільні люди. Джордж мав постійну роботу в майстерні одного статечного механіка й заробляв цілком досить на прожиток сім’ї, до якої на той час додалася ще й дочка.

Малий Гаррі, гожий та здібний хлопчик, ходив до пристойної школи й мав добрий поспіх у науці.

Велебний доброчинець з Амгерстберга так зацікавився розповіддю пані де Ту і Кассі, що здався на їхні умовляння поїхати з ними до Монреаля — цю подорож пані де Ту взяла на свій кошт.

І ось ми з вами в невеличкому чепурному помешканні на краю Монреаля. Заходить вечір. У коминку весело виблискує огонь. На столі, засланому сніжно-білою скатеркою, все готове до вечері. В кутку кімнати стоїть ще один стіл, покритий зеленою сукниною. На ньому відчинене бюрко, пера, папір. Над столом полиця з ретельно дібраними книжками.