Слава ЗСУ!

Розділ VII МАТЕРИНА ПОТУГА

Годі й уявити собі людську істоту, самотнішу та нещаснішу за Елізу, коли вона зачинила за собою двері хатини дядька Тома.

Страх перед небезпекою, що спіткала її знедоленого чоловіка та малу дитину, змішувався в її свідомості з невиразним і болісним відчуттям ризику, на який вона пустилася, покинувши єдину домівку, що її знала за все своє життя, і втративши дружбу й опіку господині, котру вона так любила й шанувала. Адже вона розлучалася з усім, що було рідне їй від самого дитинства: з оселею, де вона дійшла літ, з деревами, під якими гралася змалечку, з гаєм, де за кращих часів так часто гуляла вечорами разом зі своїм молодим чоловіком, — і тепер усе те, осяяне ясним холодним світлом зір, немовби дорікало їй і питалося, куди ж це вона верстає дорогу від такої домівки.

Та всі інші почуття переважала материнська любов, доведена мало не до безумства страшною небезпекою. Хлопчик був уже досить величенький, аби вільно йти самотужки, і за інших обставин Еліза тільки тримала б його за руку; але тепер вона стеналася на саму гадку, що може випустити своє дитя з обіймів, і, квапливо простуючи далі, конвульсійно притискала його до грудей.

Стужавіла земля порипувала під ногами, і Еліза щоразу аж стеналася від того звуку; кожен зірваний вітром листочок, кожна тремтлива тінь змушували її серце стискатись, і вона дедалі прискорювала ходу. Вона сама дивувалася, звідки в неї береться та сила: хлопчик видавався їй легким, мов пір’їнка, і за кожним спалахом страху вона відчувала новий приплив надприродної снаги, що несла її вперед.

О матері, коли б ото вашого Гаррі чи вашого Віллі мали завтра вранці забрати од вас і віддати нелюдові-торговцеві, коли б ви бачили того торговця на власні очі й знали, що купчу вже підписано і що вам зостаються лічені години від півночі до світанку, аби порятуватися, — як тоді бігли б ви? Скільки миль пронесли б вас ноги за ті короткі нічні години, з любим вашим дитинчам на руках, що прихилило сонну голівку вам до плеча й довірливо обняло вас за шию ніжними рученятами?

А хлопчик і справді спав. Попервах незвичне около і тривога не давали йому заснути, але мати так похапливо цитькала на нього за кожним згуком чи порухом, так умовляла сидіти тихо, аби вона могла його врятувати, що зрештою він упокорено обняв її за шию і, вже поринаючи в сон, спитав:

— Мамуню, а поспати мені можна?

— Авжеж, моє серденько, спи собі, коли хочеш.

— А як я спатиму, мамуню, ти не віддаси мене тому дядькові?

— Ні! Нізащо в світі! — відказала мати, ще дужче побліднувши, і її великі темні очі спалахнули.

— Правда, не віддаси, мамуню?

— Правда, любий, правда! — мовила Еліза і сама вжахнулася свого голосу — такий він видався їй неприродний і чужий.

Хлопчик зронив обважнілу голівку їй на плече і незабаром заснув. Дотикання тих теплих рученят, легкий віддих, що Еліза відчувала його на своїй шиї, немовби гарячили й наснажували її ходу. їй здавалося, що від кожного дотику та поруху довірливо заснулої дитини в неї вливаються нові струмені сили. Така-то вже незборима влада духу над тілом, що за лихої години він здатен зробити м’язи й нерви сталевими, обертаючи і слабку людину на справжнього велета.

Околиці садиби, гай, чагарі, — усе те, мов уві сні, промайнуло повз Елізу й лишилося позаду, а вона простувала собі далі, поминаючи одне по одному знайомі місця, не відчуваючи втоми, не спиняючись перепочити, аж поки рожевий світанок застав її за багато миль від тих місць, на битому шляху.

Еліза не раз супроводила свою господиню, коли та виправлялась навідати якихось родичів у невеликому містечку Т., на березі річки Огайо, отож вона добре знала ту дорогу. Дістатись туди і якось перебратися через річку - то було перше, що вона похапцем визначила собі за мету, коли надумала тікати. А там - нехай буде, що буде.

Коли на дорозі почали з’являтися запряжені кіньми візки, Еліза, чуття якої були загострені небезпекою, мовби під надихом збагнула, що її кваплива хода та нестямний вигляд можуть упасти в око й збудити підозру. Отож вона спустила хлопчика на землю, поправила на собі одяг і пішла, хоча й швидко, проте не настільки, щоб це привертало до неї увагу. У клуночку в неї були коржики та яблука, і тепер вони стали їй у пригоді, аби підбуджувати малого хутчій іти. Еліза котила яблуко просто себе, хлопчик пускався бігти за ним, і з допомогою цієї вигадки вони здолали ще не одну милю.

Невдовзі вони підійшли до рясного гайка, де дзюркотів прозорий струмочок. А що хлопчик давно вже просив їсти й пити, то Еліза перелізла разом з ним через огорожу і, примостившись за великою кам’яною брилою, щоб не видко було з дороги, дістала з клуночка йому поснідати. Хлопчик дивувався і смутився з того, що вона сама нічого не їсть, та коли він обняв її за шию і спробував упхнути їй у рота коржик, вона відчула, як до горла їй підступає давлючий клубок.