Слава ЗСУ!

— Ні-ні, Гаррі, любчику мій, матуся не може їстоньки, доки не сховає тебе від біди! Нам треба йти далі... ще далі, аж поки дійдемо до річки.

І вона знову поспішилася на дорогу і знову рушила вперед, стримуючи себе, щоб її хода видавалась розмірною та неквапливою.

Тепер вона була за багато миль від тих місць, де її знали в обличчя. Та коли б і трапився дорогою хто знайомий, вона розважила, що добре ім’я її господарів надто відоме, аби в ній запідозрили втікачку. А що й сама вона, і її хлопчик мали доволі світлу шкіру, то з першого погляду ніхто й не подумав би, що вони належать до кольорової раси, і це дозволяло їй сподіватися пройти непоміченою.

Отак собі міркуючи, Еліза десь над полудень спинилася біля чепурного фермерського будиночка, щоб перепочити й купити якогось харчу для себе та дитини. Тепер, коли небезпека віддалилась, її надлюдське нервове напруження трохи послабло, і вона відчула втому й голод.

Господиня, добродушна й балакуча жінка, була видимо рада, що нагодилася жива душа, аби з нею погомоніти; тож її цілком задовольнило Елізине пояснення, ніби вона виправилась на тиждень погостювати до знайомих, які живуть непоодаль. О, як би вона хотіла, аби це справді було так!..

За годину перед заходом сонця Еліза підійшла до містечка Т. — геть зморена, зі збитими ногами, одначе не занепала духом. Передусім вона поглянула на річку — адже там, на тому березі, була воля!⁶

Стояла провесна, і річка бутніла й вирувала. Величезні крижини, важко перехиляючись, сунули за водою. А що берег з боку Кентуккі химерно випнувся далеко в річку, то крижані брили копичилися тут одна на одну й застрягали у вузькому закруті, перепиняючи дорогу кризі з верхів’я, і та крига стала на всю широчінь річки, утворивши щось ніби величезний хиткий пліт, який майже сягав кен-туккійського берега.

Еліза на хвильку спинилась, оглядаючи цю невтішну картину: вона одразу збагнула, що на пором тут годі сподіватися, а відтак рушила до невеличкого заїзду на березі, щоб розпитатися про перевіз.

Господиня поралась коло плити, заклопотана готуванням вечері. Зачувши позад себе лагідний та сумний Елізин голос, вона обернулася з виделкою в руці.

- Вам чогось треба? — запитала вона.

- Чи нема тут якого човна, щоб перевезтися на той бік у Б.? — озвалась Еліза.

- Де там! - відказала жінка. — Човном тепер не переїхати.

Страх і розпач, що відбились на Елізиному обличчі, вразили господиню, і вона прихильно запитала:

- Вам так треба на той берег? Хтось занедужав? Я бачу, ви дуже стривожені.

- Моїй дитині загрожує велика небезпека, — сказала Еліза. — Я дізналася про це тільки вчора ввечері і пройшла чималу дорогу, аби потрапити на пором.

- Ото біда! - мовила жінка, враз перейнявшись материнським співчуттям. - Так мені вас жаль... Соломоне! - гукнула вона у вікно до невеликої хатини на задвірку.

У дверях з’явився чоловік у шкіряному фартусі, з бруднющими руками.

- Слухай, Соле, - мовила до нього жінка, - той один повезе сьогодні вантаж через річку?

- Він казав, спробує, якщо можна буде переїхати, - відповів чоловік.

- Тут є один, що має сьогодні ввечері переправити дещо на той бік, коли не забоїться, - пояснила господиня. — Він прийде сюди вечеряти. То ви посидьте, пождіть його... Ач який гарненький хлопчик! - додала вона, простягаючи малому коржика.

Та хлопчина, зовсім знеможений, аж плакав з утоми.

- Бідолаха! Він не звик так багато ходити, а я його весь час підганяла, - мовила Еліза.

- Ну, то покладіть його отут, - сказала господиня, відчиняючи двері до маленької спальні, де стояло зручне ліжко.

Еліза поклала змореного хлопчика на ліжко і тримала його рученята в своїх, доки він заснув. Та для неї спочинку не було. Її вогнем пекла думка про переслідувачів, і вона втупила тужливий погляд на збутнілу, неспокійну річку, що пролягла між нею та жаданою волею.

Тут ми її на час і залишимо, аби побачити, що роблять її переслідувачі.

Хоч місіс Шелбі обіцяла, що обід буде подано зараз же, проте небавом з’ясувалося - і то вже вкотре, — що слово куди прудкіше від діла. Отож, незважаючи на загад господині, що його вголос дано у присутності містера Гейлі і що його переказали тітоньці Хлої принаймні півдесятка юних посланців, та високоповажна особа лише сердито пирхнула, покрутила головою і знову взялася до роботи з надзвичайною статечністю й неквапливістю.

Не знати чому, але вся челядь була видимо переконана, що зайва проволока не завдасть господині великої прикрості. Аж подив бере, скільки враз нагодилося всяких притичин, аби задляти справу. Один безталанний невдаха ухистився перекинути підливу, і довелось готувати її наново, з усією належною увагою та ретельністю. Тітонька Хлоя затято прискіпувалась до найменших дрібниць і на всі спонуки коротко відказувала: вона, мовляв, не подасть на стіл сиру підливу з тієї причини, що комусь там треба когось ловити. Ще один грішник перекинув відро з водою і мусив знову тюпати до криниці, а інший, своєю чергою, упустив на підлогу масло. Від часу до часу в кухні з’являвся якийсь вістовець і, хихочучи, повідомляв, що містер Гейлі «тяжко сердитий, аж на стільці ніяк не всидить, і тільки те й робить, що бігає то до вікна, то до дверей».

---

 6 Річка Огайо, ліва притока Міссісіпі, правила за кордон між рабовласницьким штатом Кентуккі та «вільним» штатом Огайо.