Слава ЗСУ!

- Хай побігає! — обурено мовила тітонька Хлоя. — Ще не те йому буде, коли не схаменеться. Ось прийде його остання година, то побачимо, якої він тоді заспіває.

- Не минути йому пекла, щоб я так жив, - сказав малий Джейк.

— Та й по заслузі! - похмуро докинула тітонька Хлоя. — Він-бо стільки душ людських занапастив, що годі їх злічити! - І вона високо піднесла руку з виделкою.

Усі в кухні вельми шанували тітоньку Хлою і пильно дослухались до кожного її слова. Отож і тепер, коли обід нарешті понесли до їдальні, кухняна обслуга мала часинку дозвілля, аби погомоніти з нею і послухати, що вона скаже.

— Він горітиме в пеклі цілу вічність, правда ж? — спитав Енді.

— Ото б мені подивитись на нього! - докинув малий Джейк.

— Діти!.. — нараз пролунав голос, і всі здригнулися.

То був дядько Том. Він тихо зайшов до кухні й стояв у дверях, слухаючи їхню балачку.

— Діти, — сказав він. — Ви самі не тямите, про що кажете. Вічність — то страшне слово, лячно навіть подумати. Не можна зичити вічної муки ні одній живій істоті.

— А ми й не зичимо нікому, окрім торговців людьми, — озвався Енді. — Таж їм усі цього зичать, отим проклятущим лиходіям.

— Чи не волає проти них сама природа! — вигукнула тітонька Хлоя. — Хто ж бо, як не вони, одривають немовлят від материнських грудей! Хто, як не вони, забирають і продають малих діточок, що заходяться плачем і чіпляються за неньчину спідницю! Хто, як не вони, розлучають жінок з чоловіками, дарма що тая розлука страшніша від смерті! — промовляла вона крізь сльози. — Та чи мучить їх хоч трішечки совість? Де ж би то! Вони п’ють собі, смалять сигари, а до всього іншого їм байдужісінько! Далебі, коли вже їх чорти не вхоплять, то на що ті чорти й годні?! — І тітонька Хлоя, затуливши обличчя подолом картатого фартуха, гірко заплакала...

— Я радий, що хазяїн не поїхав сьогодні зрана, як намірявся, — сказав Том. — Від цього мені було б куди важче на серці, аніж від того, що він мене продав, йому воно, може, й нічого, а мені б таки добре краялось серце. Я ж бо знаю хазяїна ще від малечку. Та оце допіру я бачив його, і тепер мені легше помиритися зі своєю недолею. Хазяїн не мав іншої ради, він розважив слушно. От боюся тільки, що без мене все тут піде шкереберть. Хазяїнові не вгледіти за всім, як ото робив я, не дійти до кожної абищиці. А слуги в нас хоч і добромисні, проте страх які безтурботні. Ось що мене непокоїть.

У цей час задзеленчав дзвоник, і Тома покликали до вітальні.

— Томе, — лагідно сказав йому господар, — я хочу, аби ти знав, що я поручився за тебе перед цим паном і в разі тебе не буде на місці, коли ти йому знадобишся, мені доведеться заплатити йому тисячу доларів. Сьогодні він їде у своїх справах, і ти маєш цілий день вільний. Можеш піти собі куди хочеш, друже.

- Дякую, хазяїне, — мовив Том.

- Але добре затям собі те попередження, — докинув торговець, — і не здумай підвести свого пана. Од вас, муринів, тільки того й сподівайся. Якщо ти десь завієшся, я йому й цента не подарую. Коли б він послухав моєї ради, то не довіряв би жодному з вас, бо всі ви ладні вислизнути з рук, мов ті вугрі.

- Хазяїне, — мовив Том, випростуючись, — мені було якраз вісім років, коли стара господиня поклала вас мені на руки, а вам тоді ще й годочка не минуло. «Оце, Томе, — каже вона до мене, — буде твій молодий хазяїн. Пильно бережи його», — каже. То я вас питаю, хазяїне: чи підводив я вас коли, чи не послухався хоч раз вашого слова?

Містер Шелбі був щиро зворушений, і на очі йому навернулися сльози.

- Мій вірний друже, - відказав він, — усе воно правда, і коли б моя воля, я не продав би тебе нізащо в світі.

- І даю тобі моє слово, - докинула місіс Шелбі, - що як тільки буде змога, ми одразу ж викупим тебе. Дуже прошу вас, добродію, — обернулась вона до Гейлі, - запам’ятайте, кому ви його продасте, і повідомте мене, хто його новий хазяїн.

- За мене будьте певні, - озвався торговець. - Може, десь за рік я й сам привезу його сюди цілого та здорового і продам вам назад.

- Тоді я сама вестиму торг, і ви не прогадаєте, — сказала місіс Шелбі.

- Та звісно, — мовив торговець. — Мені ж бо однаково, чи то збувати їх за водою, чи проти води, — аби лиш я мав з того зиск. Ся-кий-такий прожиток - оце і все, що мені треба, пані добродійко, та, либонь, і кожен цього хоче.

Містерові й місіс Шелбі аж з душі вернуло від його панібратського тону, проте обоє добре розуміли, що треба стримувати свої почуття. Чим нахабніший і брутальніший ставав торговець, тим дужче потерпала місіс Шелбі за Елізу та її хлопчика на саму лиш гадку, що вони можуть потрапити йому до рук, і, певна річ, тим радніше вдавалася до всіляких жіночих хитрощів, аби відволікти його від погоні. Отож вона приязно усміхалася, підтакувала йому, невимушено щебетала і старалась як могла, щоб непомітно затримати його якнайдовше.