Слава ЗСУ!

О другій годині Сем і Енді привели у двір коней, відпочилих та видимо підбуджених отою вранішньою пробіжкою.

Ситий обід надихнув Сема на нові звитяги, і тепер його аж роздимало з ревності та догідливого завзяття. Тільки-но вгледівши Гейлі, що вийшов надвір, він став проречисто вихвалятися перед Енді: мовляв, тепер, коли він сам узявся до цієї справи, їм напевне поталанить.

— А собак у вашого пана нема? — спитав Гейлі, лаштуючись сісти на коня.

— Ого, ціла зграя! — радісно вигукнув Сем. — Онде Бруно — це ж такий гавкун! Та й ще хтозна-скільки всіляких собак є, чи не в кожного негра.

— Тьху! — сказав Гейлі і згадав тих собак таким словом, що Сем тільки пробурмотів:

— Та чого ж би їх отак мерзити...

— Я питаю, чи не держить ваш пан таких собак, щоб ловити негрів. Та де ж би то — звісно, що не держить.

Сем чудово розумів, про що йдеться, але й далі вдавав із себе простодушного.

— Наші собаки всі мають гострий нюх. Як на мене, таких вам і треба, от хіба тільки незвичні вони до ловів. А так собаки добрячі й до всього зугарні, коли їх навчити. Гей, Бруно! — гукнув він і свиснув до величезного ньюфаундленда, що важким вистрибом подався до них.

— А нехай тобі чорт! — вилаявся Гейлі, скочивши в сідло. - Ану хутчій залазь на коня!

Сідаючи на коня, Сем ухистився мимохідь лоскотнути Енді, і той залився сміхом. Гейлі розлючено замахнувся на нього гарапником.

— Дивуюсь я з тебе Енді, — вельми серйозно промовив Сем. — Тут така поважна справа, Енді, а тобі вс,е смішки. Хіба ж так треба помагати панові?

— Поїдемо навпростець до річки, — рішуче сказав Гейлі, коли вони виїхали з обійстя. — Знаю я їхні повади — мерщій на той берег!

— Атож, — озвався Сем, — це вже як є. Пан Гейлі наче в воду дивилися. Та до річки дві дороги — є пряма, а є бічна. То котрою пан зволять їхати?

Енді здивовано глипнув на Сема, чимало вражений цим новим географічним відкриттям, одначе й собі любісінько заходився розводитись про ті дві дороги.

— Звісно, як на мене, - сказав Сем, - то Ліззі мала б піти бічною дорогою, бо там безлюдніше.

Гейлі був стріляний горобець і вважав, що на полові його не обдуриш, проте й він схилявся до такої думки.

— Вам тільки повір, брехуни ви бісові! - замислено мовив він по хвилі роздуму.

Занурений і поважний тон, яким були сказані ці слова, так засмішив Енді, що він, трохи відставши, аж затрусився з реготу і мало не падав з коня, тимчасом як Семове обличчя зберігало вираз цілковитої серйозності.

— Авжеж, — докинув він, — як пан скажуть, так і буде. Коли пайова воля, можна поїхати й прямою дорогою, нам воно байдуже. Та я й сам оце допіру розважив, що пряма дорога напевно ліпша:

- Ну звісно ж, вона подалась безлюдною дорогою, — промовив Гейлі, міркуючи вголос і пускаючи повз вуха Семові слова.

- Ой, не кажіть, — озвався Сем. — Від тих жінок ніколи не знаєш, чого сподіватися. Ти собі міркуєш, що вони вчинять так, а вони здебільша чинять якраз навпаки. Така-бо вже їхня вдача. Отож, коли маєш гадку, що вони пішли одною дорогою, сам іди другою, і там їх неодмінно здибаєш. І як я собі гадаю, що Ліззі гайнула путівцем, то нам таки доконче треба податися гостинцем.

Це глибокодумне зауваження щодо природи жіноцтва, як видно, не дуже переконало Гейлі на користь гостинця, і він рішуче заявив, що поїде путівцем, а відтак спитав Сема, коли вони його дістануться.

— Та тут недалечко, — відказав Сем, крадькома підморгуючи до Енді, а тоді поважно додав: - От тільки я подумав добре і тепер зовсім уже певен, що нам не слід тудою їхати. Я ж бо ніколи й не був на тій дорозі. Вона там така безлюдна, що ми ще, гляди, заблукаємо і заїдемо хтозна й куди.

- І все ж, - сказав Гейлі, — я поїду цією дорогою. — А ще, пригадую, колись я чув, що десь біля струмка путівець геть увесь перегороджений. Правда ж, Енді?

Енді не знав напевне; він, мовляв, лише чув од інших про ту дорогу, а сам ніколи нею не їздив. Одно слово, нічого сказати він не може.

Гейлі, котрий звик до брехні і з двох запевних вигадок завжди обирав імовірнішу, розважив, що все говорить на користь отого путівця. Він гадав, що спершу Сем прохопився про нього ненароком, а тепер схаменувсь і відчайдушно бреше, намагаючись переконати його на інше, аби відвернути небезпеку од Елізи.

Отож, коли Сем нарешті показав йому ту дорогу, він швидко поскакав уперед. Сем і Енді подалися за ним.

То була справді дорога, що колись давно вела до річки, але вже багато років, відтоді як прокладено новий гостинець, нею ніхто не їздив. Десь із годину там вільно було їхати верхи, а далі шлях перетинали фермерські будівлі та паркани. Сем добре знав про це; що ж до Енді, то він і не чув про ту дорогу — так давно була вона занедбана. Отож він їхав собі покірливо та сумирно, лише вряди-годи голосно нарікаючи на те, що дорога «з біса нерівна», як на хвору ногу його Джеррі.