Слава ЗСУ!

— Ану годі вже! — обізвався Гейлі. - Знаю я ваші штуки. Хоч би що ви базікали, а я з цієї дороги не зверну. То ви мені замовчте!

— Панові ліпше знати, якою дорогою їхати, — покірливо мовив Сем і водночас так значливо підморгнув до Енді, що той ледве погамував свій захват.

Сем був у пречудовому гуморі. Вдаючи, ніби пильно вдивляється перед себе, він раз по раз щось вигукував: то йому ввижалася десь на далекому пагорбі «жіноча капелюха», то він обертався до Енді, питаючись, «чи то не Ліззі отам в улоговинці», — і щоразу це траплялося в таких незручних місцях дороги, де годі було й думати поганяти швидше, так що Гейлі весь час аж нетямився з люті.

Проїхавши близько години тою дорогою, верхівці спустились з узгірка і на всьому скаку вперлися просто в обійстя якогось заможного фермера. Навколо не видко було ані душі живої - всі працювали в полі, — та досить було одного погляду на велику стодолу, яка перетинала дорогу, аби збагнути: далі їхати зась.

— А що я казав панові! — вигукнув Сем, вдаючи невинно ображеного. — Де ж би то наїжджій людині знати околицю ліпше від тутешнього краянина, що тут-таки народився й виріс!

— Ах ти ж бісова душа! - вилаявся Гейлі. — То ти все знав наперед!

— Хіба ж я не казав вам, що знаю? Та ви мені не повірили. Я ж казав, що все тут перегороджено і що нам сюдою не проїхати. Осьде й Енді чув.

Істина була надто очевидна, і невдатний торговець, не маючи чим заперечити, мусив прикусити язика. Всі троє повернули назад

і поїхали шукати гостинця.

Через усі ті проволоки верхівці дісталися прибережного містечка аж тоді, коли Елізин хлопчик уже сливе годину спав у тамтешньому заїзді. Еліза стояла біля вікна й дивилася в інший бік, та Семові гострі очі помітили її ще здаля. Гейлі й Енді їхали трохи позаду. Одначе і в цю критичну мить Сем не розгубився: удавши, ніби йому з голови здуло бриля, він голосно йойкнув, і Еліза злякано відсахнулась. Верхівці чвалом промчали повз вікно і спинилися біля чільних дверей.

Елізі здалося, що за одну ту хвилю вона прожила тисячу життів. Кімнатка, в якій вона була, мала ще одні двері, що виходили до річки. Еліза схопила дитину і притьмом збігла з ґанку. Торговець побачив її лиш тоді, коли вона вже зникала за прибережним схилом. Він зіскочив з коня і, голосно гукнувши до Сема й Енді, кинувся за нею, мов хорт за оленицею. Знетямившися з жаху, Еліза мчала вперед, ледь торкаючись ногами землі, і за мить була вже біля самої води. Погоня наступала їй на п’яти, вся напружившись у відчайдушному пориванні, вона дико зойкнула і за одним стрибком

перелетіла через каламутний потік, що вирував між берегом і кригою. То був шалений стрибок, можливий лише в нападі безумства чи розпачу. Гейлі, Сем і Енді аж скрикнули і мимоволі затулили обличчя руками.

Величезна зеленкувата крижина, що на неї скочила Еліза, нахилилась і затріщала, та вона не затрималась на ній ані миті. З відчайдушним криком, гнана страхом і розпачем, вона перестрибувала з крижини на крижину, — спотикалася, мало не падала, ковзалась і знову зводилася на рівні ноги!.. Черевики злетіли їй з ніг, від панчіх зосталися самі клапті, за кожним скоком на кризі лишалися криваві сліди, та вона нічого того не бачила, нічого не відчувала, аж доки перед її очима невиразно, мов уві сні, забовванів протилежний берег, і якийсь чоловік допоміг їй вийти на суходіл.

— Ну й хоробра ж ти, дівчино, хоч я й не знаю, хто ти! — захоплено мовив він.

Еліза впізнала його: той чоловік мав ферму в сусідстві з її колишньою домівкою.

— Ой містере Сімсе! Рятуйте мене, благаю вас, рятуйте! Сховайте мене десь! — вигукнула вона.

— Овва, що я бачу! — сказав чоловік. — Та це ж дівчина з господи Шелбі!

— Моя дитина... оцей хлопчик... Пан продав його!.. Онде його новий хазяїн, - промовила Еліза, показуючи на кентуккійський берег. — О містере Сімсе, ви теж маєте синочка...

— Еге ж, маю, — відказав чоловік, грубувато-лагідно тягнучи її на крутий берег. — До того ж ти справді хоробра дівчина. А мені такі до душі.

Коли вони видобулись нагору, чоловік спинився.

— Я б залюбки допоміг тобі, — сказав він, — та не маю де тебе прихистити. Найбільше, що я можу, це порадити тобі піти отуди... -

І він показав на великий білий будинок, що стояв осібно від інших на головній вулиці містечка. - Іди туди, там живуть добрі люди. Нічого не бійся, вони тобі допоможуть - їм це не первина.

— Не знаю, як вам і дякувати, — зворушено мовила Еліза.

— Та пусте, нема за що, — відказав чоловік. — Нічого я такого не зробив.