Слава ЗСУ!

— І дуже вас прошу, добродію, не кажіть про мене нікому!

— Як тобі не сором, дівчино! За кого ти мене маєш? Певно, що не скажу, — відповів чоловік. — А тепер іди собі. Ти славна, розумна дівчина. Далебі, ти заслуговуєш на волю, отож матимеш її.

Еліза притиснула до грудей дитину і швидкою впевненою ходою рушила вперед. Чоловік стояв і дивився їй услід.

— Либонь, Шелбі сказав би, що сусідові так чинити негоже, але що ж я мав діяти? - мовив він сам до себе. - Ну, то нехай і він од-платить мені тим самим, як застукає десь котру з моїм муринок. Не можу я бачити, як отих нещасних переслідують з хортами, а вже щоб цькувати їх самому, то нізащо в світі. Та й з якої б то речі я мав ловити чужих невільників?..

Отак міркував собі той небагатий і простосердий кентуккієць, що не вельми знався на законах своєї країни і через те вчинив так, як підказало йому сумління. Коли б він був багатший та освіченіший, то, певне, вчинив би інакше.

Тим часом Гейлі, зовсім ошелешений, спостерігав усю ту сцену, аж поки Еліза зникла з очей на високому протилежному березі. Тоді він обернувся і запитливо подивився на Сема й Енді.

— Оце тобі маєш! — мовив Сем.

— Не дівка, а справжній гаспид, — сказав Гейлі. - Стрибала, мов та дика кішка!

— Та вже ж, - пробурмотів Сем, чухаючи потилицю. — Надіюсь, пан не загадають і нам пуститися тою дорогою. Бо, як правду казати, мені воно не світить, аж ніяк! — І Сем голосно пирхнув.

— То ти ще й смієшся! - гримнув на нього торговець.

— Нехай пан мені дарують, бо несила вже терпіти, — озвався Сем, даючи нарешті волю довго тамованому захвату. — Вона ж так кумедно стрибала по тих крижинах — плиг!.. скік!.. А крига — хрясь! А вона знову — плиг!.. льоп!.. Ото була чудасія!

І Сем з Енді зареготали так, що їм аж сльози з очей покотилися.

— Ось ви мені зараз на кутні засмієтеся! - люто вигукнув торговець, заміряючись на них гарапником.

Та вони спритно ухилилися, з криком збігли нагору і, перше ніж Гейлі похопився за ними, скочили на коней.

— Бувайте здорові, пане-добродію! — вельми поважно промовив Сем. — Либонь, хазяйка вже хтозна-як тривожиться за Джеррі. А панові Гейлі ми однаково більше не потрібні. Хазяйка не попустила б нам, якби ми погнали наші коні на отой місток, що ним подалася Ліззі!

Він жартівливо тицьнув Енді в бік, і обидва швидко поскакали геть; лиш перекоти їхнього сміху долинули віддалік за вітром.

Розділ VIII

ЕЛІЗИИА ВТЕЧА

Коли Еліза скінчила свій одчайдушний перехід через річку, надворі вже смеркалось. Огорнута сірою надвечірньою імлою, що поволі здіймалася з-над води, вона зникла на високому березі, і збутнілий потік, захряслий крижаними брилами, надійно заступив дорогу її переслідувачам. Отож розлюченому Гейлі довелось повернутися до прибережного заїзду, щоб розміркувати, як йому діяти далі. Господиня відчинила перед ним двері до невеличкої вітальні з грубим килимком на підлозі, де стояв стіл, засланий лискучою чор-ною цератою, і кілька розмаїтих дерев’яних стільців з високими спинками. Коминкову полицю, під якою ледь жевріло курне вогнище, прикрашали яскраво розмальовані гіпсові фігурки. Перед коминком незграбно примістився довгий твердий ослін, і Гейлі важко сів на нього, занурений у свої невеселі думи про марність людських сподівань та зрадливість долі.

— І на якого біса мені здався той малий шмаркач! — промовив він сам до себе. — Оце то вскочив я в халепу, хай йому абищо!..

І, щоб дати якусь полегкість душі, він заходився обкладати себе такою вигадливою лайкою, що ми, хоч і маємо всі підстави вважати ті вислови за цілком справедливі, змушені випустити їх з міркувань пристойності.

Раптом увагу Гейлі привернув гучний та різкий чоловічий голос. Він належав прибульцеві, що, як видно, саме злазив з коня перед дверима заїзду. Гейлі метнувся до вікна.

— Побий мене грім! Та й недарма ж люди вірять у провидіння! — зрадувано вигукнув він. — Це ж бо не хто інший, як Том Локкер!

Гейлі притьмом подався за двері.

Біля шинквасу в кутку великої кімнати стояв міцно збитий, кремезний чолов’яга, на всі шість футів заввишки та й завширшки по-достатком. На ньому була куртка з буйволячої шкіри, вивернутої шерстю назовні, що надавала йому дикого й застрашливого вигляду, цілком відповідного до всієї його подоби. Кожна риса його грубого обличчя виказувала в ньому людину до краю брутальну й жорстоку. Якщо читач годен уявити собі величезного бульдога, що розгулює на двох ногах у куртці та капелюсі, він матиме непомильне виобра-ження зовнішності цього чоловіка.