Слава ЗСУ!

З ним був подорожній товариш, що мало не з кожного погляду являв собою цілковиту його супротилежність. Той низенький на зріст хирлявий чоловічок, верткий і закрадливий у поводженні, наче кіт, мав пронизуваті чорні очиці, що немовби весь час пантрували мишу, та й з дрібного його обличчя ні на мить не сходив сторожкий вираз. Його довгий тонкий ніс випинався так, ніби хотів доскіпатись до основ усього сущого, обрідне чорне волосся було гладенько прилизане, а всі порухи й манери свідчили про хитру та помірковану вдачу.

Височенний здоровань налив собі півсклянки віскі і, ні слова не кажучи, вихилив за одним духом. Його хирлявий супутник звівся навшпиньки, покрутив головою, неначе принюхувався до пляшок, що рядком стояли на шинквасі, і аж тоді, по добрій розвазі, тоненьким тремтливим голосом замовив собі м’ятної настоянки. Коли йому подали склянку, він пильно озирнув її, видимо вдоволений своїм вибором, а відтак узявся помалу, не кваплячись, сьорбати питво.

- Ну хто б міг подумати, що мені так пощастить! Гей, Локкере, як ся маєш? — обізвався Гейлі, виходячи наперед і простягаючи руку здорованеві.

- Сто чортів! - почув він ґречну відповідь. — Яким вітром тебе сюди занесло, Гейлі?

Чоловічок зі сторожкими очицями — його звали Меркс - ураз облишив своє питво і, витягнувши шию, з цікавістю втупив очі на нову людину, як ото, бува, кіт не зводить погляду з сухого листочка, що стріпується од вітру, або ще з якої уявної здобичі.

- Слухай, Томе, це ж просто щастя, що я тебе здибав! Я вклепався в бісову халепу, і ти повинен мені допомогти.

- Та вже звісно! - буркнув його поштивий приятель. — Коли ти радий когось бачити, то вже так і знай, що тобі чогось треба. Ну, що там у тебе?

- А це з тобою приятель? - спитав Гейлі, недовірливо глипнувши на Меркса. — Чи, може, компаньйон?

- Еге ж, ти вгадав. Гей, Мерксе! Це той один, що ми з ним разом промишляли в Натчезі.

- Радий познайомитись, — озвався Меркс, простягаючи руку, довгу й кощаву, мов вороняча лапа. — То це ви і є містер Гейлі?

- Я самий, добродію, - відказав Гейлі. — А тепер, панове, коли вже ми так щасливо здибались, ходімо в ту кімнату, і я вас трохи почастую. Гей ти, старий телепню! - гукнув він до чоловіка за прилавком. - Ану подай нам гарячої води, цукру, сигар і добрячу міру справдешнього питва, аби було чим душу звеселити!

І ось уже у вітальні засвічено свічки, роздмухано вогонь у коминку, і вся доброчесна трійця обсілася коло столу, заставленого згаданим вище знадіб’ям до приятельської балачки.

Гейлі заходився зворушливо оповідати про свою лиху пригоду. Локкер замовк і слухав його з похмурою увагою. Меркс, що весь час заклопотано крутився на стільці, лаштуючи якийсь особливий, тільки йому відомий пунш, вряди-годи підводив голову од склянки й мало не тицявся своїм гострим носом і підборіддям у самісіньке обличчя Гейлі — так зацікавила його торговцева розповідь. А коли вона дійшла кінця, його, видимо, пойняв справжній захват, бо плечі й боки йому безгучно затрусились, а тонкі уста розтяглись у радісній усмішці.

— То виходить, вас пошили в дурні? - спитав він. - Хе-хе-хе! Оце то штука!

— З цією бісовою дітворою в нашому ділі сама лиш морока, -скрушно мовив Гейлі.

— От якби вивести таку породу жінок, що не вболівали б за своїх дітлахів!- сказав Меркс. - Як на мене, то був би чи не найбільший новочасний здобуток. - І він перший тоненько засміявся з власного жарту.

— Атож, — озвався Гейлі. — Не збагну я цього та й годі. Як подумаєш, скільки клопоту вони мають з тою малечею, то їм би тільки радіти, що спекались її. Аж де там! І що нікчемніший той вилупок, що більше з ним халепи, то дужче вони за нього чіпляються.

— Ваша правда, містере Гейлі, — сказав Меркс. — Посуньте-но до мене воду... Атож, добродію, усе, про що ви кажете, я не раз відчув на собі, та, либонь, і кожен з нас це відчув. Було колись, як я ще ко-мерсував, купив я одну молодичку - гожу, при тілі, та й до роботи беручку. А в неї було дитинча, таке вже там здихля нещасне - чи то воно горбате, чи то кривобоке, чи ще хтозна-яке. То я взяв та й віддав його одному чоловікові, щоб той спробував заробити на ньому яку абищицю, бо дістав же його задурно. Я й гадки не мав, що це її дошкулить, та ви б побачили, яку бучу вона зчинила! Далебі, я аж подумав тоді: чи не того вона так тяжко за ним побивається, що воно отаке кволе та немічне й ніколи не давало їй спокою? Вона ж бо не прикидалася, ні - вона криком кричала, никала, мов та причинна, по всіх закутках, неначе зосталась одним-одна в світі. Ото була чудасія! Не збагнеш цих жінок, далебі!