Слава ЗСУ!

— До неї мені байдуже, вона належить Шелбі. Мені потрібен тільки хлопчисько. Дурень я був, що купив це бісове мавпеня!

— Ти й без того дурень! — буркнув Том.

— Годі-бо вам, Локкере, не треба грубощів, — мовив до нього Меркс, облизнувши губи. — Ви ж бачите: містер Гейлі хоче дати нам непоганий заробіток. Сидіть собі тихенько, а я тим часом усе обладнаю — на такі речі я мастак. То розкажіть нам про цю молодичку, містере Гейлі. Хто вона? Яка з себе?

— Ну... вона білолиця, гарна на вроду... добре поведена... Я давав за неї Шелбі вісімсот доларів або навіть і тисячу, та й то заробив би на цьому чималий гріш.

— Білолиця, гарна на вроду, добре поведена, — проказав за ним Меркс, і його гострі очиці, довгий ніс і тонкі вуста враз пожвавішали, передчуваючи поживу. — Ви чуєте, Локкере, дільце-то багатонадійне! Ми облагодим його на власну руку і спіймаємо їх обох. Ма-лого, звісна річ, віддамо містерові Гейлі, а молодичку одвезем до Орлеана і хапнемо за неї грубі гроші. Як вам подобається такий план?

Том, що слухав його, роззявивши свого величезного рота, зненацька зімкнув важкі щелепи, немов собака, якому кинуто шмат м’яса, і, здавалося, став поволі перетравлювати ту ідею.

— Річ у тім, — мовив Меркс до Гейлі, колотячи ложечкою свій пунш, — що тут у нас по всіх побережних містечках судді доволі поступливі, і з ними неважко домовитись щодо будь-якої нашої обо-рудки. Томове діло - орудувати кулачиськами, а от коли доходиться до присяги, тут уже з’являюсь я — убраний мов на весілля, в лискучих чоботях, усе найвищого ґатунку. Ви б тільки побачили, - провадив Меркс, аж сяючи від професійної гордості, - як гарно воно в мене виходить. Сьогодні я містер Твікем з Нового Орлеана, завтра — приїжджий плантатор з Перлової річки, де в мене роблять сімсот негрів. Минає кілька день - і я вже далекий родич самого Генрі Клея¹ чи якийсь старий поміщик із Кентуккі. Кожен, знаєте, має свій хист. Наш Том, приміром, справжній герой у бійці чи ще якій колотнечі, а от збрехати він не годен - нема в нього, бачте, такого хисту. Що ж до мене, то хотів би я подивитись на другого такого, що може присягнутися чим завгодно і в чім завгодно, дійти до суті будь-якої хитромудрої карлючки й обернути її собі на користь, і виборсатись із будь-якої халепи! Нехай би хто спробував, далебі! А от я пролізу скрізь, вужем прослизну, щоб я так жив, нехай би наші судді хоч які були доскіпливі. Часом мені навіть хочеться, аби вони більше присікувались, бо тоді було б куди приємніше їх ошукувати... якось потішніше, знаєте...

Та в цю мить Том Локкер, що був, як, певно, вже помітив читач, доволі забарний у думках та рухах, нараз перебив Мерксові мову, грюкнувши своїм важким кулачиськом по столу, так що все на ньому аж забряжчало.

— Це до діла! — вигукнув він.

— Та ну ж бо, Томе, зовсім ні до чого бити посуд, — мовив Меркс. — Та й кулаки вам ще знадобляться на інше.

— Але ж, панове, хіба й мені не належиться якась пайка з виторгу? — озвався Гейлі.

— Чи не досить буде того, що ми зловимо для тебе хлопчиська? -запитав Локкер. - Чого ж тобі ще?

— А того, — відказав Гейлі, - що я даю вам добре заробити і за це мені теж має щось перепасти... Ну, скажімо, десять відсотків з чистого зиску, не беручи до уваги видатків.

‘Клей Г енрі (1777—1852) — американський державний діяч.

— Он як! — ревнув Локкер і зі страшним прокльоном знову вгатив кулаком по столу. — Чи не казав я допіру, що знаю тебе, Дене Гейлі? Тож і не покладай собі мене облигати! Може, ти гадаєш, що ми з Мерксом полюємо на збіглих муринів з великої ласки до отаких добродіїв, як ти, за само спасибі? Адзуськи! Дівка буде наша, і ти краще помовч, бо й незчуєшся, як ми заберем собі їх обох, і ніхто нам у цьому не переб’є. Чи не ти сам навів нас на слід? Отож, як на мене, тепер і ти, і ми вільні діяти на власну руку. Та коли б ти або отой Шелбі здумали пуститися за нами — гай-гай, тільки ви нас і бачили! Шукайте тоді вітра в полі.

— Ну гаразд, нехай уже так, - мовив наполоханий Гейлі. — Ви тільки зловіть мені хлопчиська, ото й буде. Ти ж бо завше чинив зі мною по-чесному, Томе, ніколи не ламав свого слова.

— І ти це добре знаєш, - відказав Том. - Я не вдаю з себе святе-ника, але в ділі не збрешу самому дияволові. Коли я вже щось пообіцяв, то од свого слова не відступлюся, і ти таки знаєш це, Дене Гейлі!

— Ну звісно, звісно, Томе, я ж достоту так і кажу, — похопився Гейлі. — Ти тільки пообіцяй, що десь за тиждень віддаси мені хлопчиська, в будь-якому місці, де сам схочеш, і нічого мені більше не треба.