Слава ЗСУ!

— Боюся, що ні.

— Забуде, щоб я так жив! Адже ці створіння зовсім не те, що білі, -їм усе дарма, треба тільки вміти з ними повестися. Ось дехто каже, — провадив далі Гейлі, прибравши щирого й довірчого вигляду, — нібито така комерція робить людину бездушною, а я не згоден. Я ж

бо, приміром, ніколи не веду справ у такий спосіб, як декотрі інші торговці. Мені не раз траплялося бачити, як вони видирають дитинча з материних рук, аби продати його, а вона верещить, мов різана... То вельми кепська метода — товар втрачає на ціні, а часом стає й геть непридатний до роботи. Колись здибав я в Орлеані одну прегарну молодичку, то її на смерть занапастили отаким поводженням. Той чоловік, що її торгував, не хотів брати з нею немовля, а вона була гарячої вдачі, ну достоту окріп. То ви повірите, вона як притисла до себе те немовля та як заходилась репетувати, аж страх було глянути. Мене й досі мороз бере поза шкірою, як згадаю. Коли ж у неї відняли дитинча, а її саму замкнули, вона просто-таки знавісніла і десь за тиждень сконала. Тисяча доларів збитку - ось що воно таке, пане добродію, і все лиш через те, що не втрапили повестись як годиться. Ні, добродію, в цих справах завше варт бути людяному — повірте моєму досвідові.

Торговець відкинувся в кріслі й згорнув руки на грудях з виглядом непохитної доброчесності, очевидячки маючи себе за неабиякого благодійника.

З усього було видно, що ця матерія вельми обходить згаданого добродія, бо тим часом, як містер Шелбі замислено оббирав помаранчу, Гейлі заговорив знову, немов переборюючи свою скромність, що не могла встояти перед силою правди.

- Далебі, може, й не гаразд отак вихваляти самого себе, та я кажу це тому, бо все воно щира правда. Всі знають, що мої гурти негрів найліпші з тих, що йдуть на продаж, — принаймні так кажуть люди, і я сам чув це сотні разів, — усі чудові на взір, вгодовані, веселі; та й помирає їх у мене обмаль, не те що в інших. А все того, добродію, що я вмію з ними поводитись. І щоб ви знали, головна підвалина мого поводження — це людяність, добродію.

Містер Шелбі не знав, що відказати, і тільки мовив:

- Он як!

- Воно звісно, добродію, є такі, що сміються з моїх засад і пробують переконати мене на інше. Авжеж, ці засади незвичайні і не кожному вони до смаку, та я не відступаюсь од них, добродію, не відступаюсь і маю з них чималий зиск. Атож, добродію, дозвольте вам сказати, вони цілком себе оплачують. — І торговець весело засміявся з власного дотепу.

Було в цьому тлумаченні людяності щось таке чудернацьке й подиву гідне, що містер Шелбі не стримався і собі засміявся. Можливо, ти також смієшся, дорогий читачу, та згадай лишень, яких дивовижних форм прибирає людяність за нашої доби і скільки є незбагненних речей, що їх кажуть і роблять новочасні прихильники людяності.

Підохочений сміхом містера Шелбі, торговець провадив далі:

- І ото чудасія: ніяк не втовкмачиш цього іншим. Ось, приміром, був у Натчезі такий собі Том Локкер, колишній мій компаньйон; розуму він мав подостатком, той Том, а от до негрів був ну чистісінький тобі сатана — у нього, мовляв, свої засади, — хоч загалом добрішої людини світ не бачив. Така вже була його метода, добродію. Я не раз, було, казав йому: «Слухай, Томе, — кажу, — на біса ти товчеш своїх муринок по голові й лупцюєш куди попало, коли вони починають ревти? Це ж просто сміх, - кажу, - та й користі з того ніякої. Нехай вони собі ревуть, - кажу, - така-бо вже їхня натура, а натура завше знайде собі продухвину, як не тут, то десь-інде. До того ж, Томе, — кажу, — таке поводження шкодить твоїм мурин-кам: вони марніють, поганшають на виду, а часом і геть бриднуть, і тоді доводиться казна-скільки морочитись, аби вони оклигали. Чом би тобі, - кажу, - не бути до них добрішому й не дати їм спокій? Повір мені, Томе, людяним поводженням ти здобудеш куди більше, аніж усіма отими стусанами й ляпасами, та й зиск із нього ліпший, далебі». Одначе Томові все те було невтямки, і він перевів мені стільки молодиць, що я мусив з ним зірвати, хоч який він був добросердий чолов’яга і в ділі вельми чесний.

- То ви вважаєте, що ваші способи поводження вигідніші, аніж Томові? — спитав містер Шелбі.

— Ну звісно ж, добродію, саме так. Я, бачте, завше, як є змога, волію обминати всякі прикрощі - коли ото продаєш малечу, воно краще десь відпровадити матерів, бо самі знаєте: чого очі не бачать, за тим душа не болить. А коли все тишком-нишком і нічого вже не зарадиш, вони швидко до цього звикають. Негри ж, бачте, зовсім не те, що білі люди, в яких зроду-віку поведено жити разом із дружиною, дітьми і все таке інше. Добре вимуштруваний негр не знає усіх цих забобонів, і такі речі минаються йому легше.