Слава ЗСУ!

- Але ж, Семе, чи не ти сам допіру вранці казав мені, що помагатимеш отому панові ловити Ліззі? Щось воно в тебе купи не держиться, - обізвався Енді.

- Ось що я скажу тобі, Енді, - одмовив Сем з почуттям власної вищості. — Не базікав би ти про те, чого не тямиш. Такі хлопці, як ти, Енді, може, й не мають на думці нічого лихого, одначе далеко їм до усвідомлення великих засад!

Енді присоромлено замовк, чи не найдужче вражений хитромудрим словом «усвідомлення», що його більшість недолітніх слухачів визнала за неспростовний доказ. А Сем тим часом провадив далі:

- Вся річ у сумлінні, Енді. Коли я налагодився гайнути за Ліззі, я гадав, що цього хоче хазяїн. Та коли я дізнався, що хазяйка хоче зовсім іншого, сумління моє переважило, бо хто ж не знає, що нашому братові куди пожитніше держатися хазяйки. Отож ви бачите, що я й там і тут лишився сталий, бо послухався сумління і не зрадив своїх засад. Атож, засад! - промовив Сем, із запалом підносячи догори курячу шийку. — Бо навіщо б ті засади, коли не бути сталому, я вас питаю!.. Можеш узяти собі цю кістку, Енді. Я не всю її обгриз.

Публіка слухала Сема, порозтулявши роти, і йому годі було спинитися.

— Бути сталому - то велике діло, любі мої негри, - провадив далі Сем з таким виглядом, наче розмірковував про якісь абстрактні матерії. — А от далеко не кожен розуміє, що таке сталість. Коли, приміром, хтось там сьогодні стоїть на одному, а завтра на другому, то про нього кажуть — і цілком слушно, — що він несталий... Подай-но мені отой шматок пирога, Енді... Одначе погляньмо в корінь справи. Я сподіваюсь, панове й дами пробачать мені, коли я звернусь до одного нехитрого порівняння. Ось, приміром, я хочу вилізти на стіг сіна. Ну, звісно, приставляю драбину з одного боку -аж ні, вилізти не можу. То я вже більше тут і не пробую, а йду собі і приставляю драбину з протилежного боку. Чи означає це, що я несталий? Аж ніяк. Бо я сталий у головному - хочу вилізти на стіг, а з якого боку буде моя драбина — то байдуже. Ви всі мене зрозуміли?

— Оце, либонь, єдине, в чому ти сталий! — тихо пробурмотіла тітонька Хлоя, якій уже почав набридати весь цей гармидер.

— Отож-бо! - промовив Сем на закінчення і підвівся з-за столу, насичений вечерею і славою. — Отож-бо, любі мої співвітчизники і вельмишановне жіноцтво! Так, я маю свої засади і пишаюся цим. Вони потрібні людині й за нашої доби, і за всіх інших часів. Я маю свої засади і стою за них горою. І нехай би мене спалили за них живцем -я б радо зійшов на вогнище і сказав: «Осьде я тут, аби накласти головою за свої засади, за мій рідний край і за суспільний добробут!»

— Не завадило б тобі мати ще одну засаду: знати свій час і не морочити людей до глупої ночі, — сказала тітонька Хлоя. — А ви, малеча, тікайте звідси мерщій, поки я не надавала вам лящів по шиї.

— Любі мої негри! — великодушно мовив Сем, махнувши своїм листяним брилем. — Благословляю вас усіх. А тепер ідіть спати і шануйтеся.

І по цьому патетичному благословенні високі збори розійшлися.

Розділ IX,

В ЯКОМУ виявляється, ЩО СЕНАТОР ТЕЖ МАЄ СЕРЦЕ

Зблиски полум’я, що весело палахкотіло в каміні, осявали м’який килим на підлозі затишної вітальні, бриніли на порцелянових філіжанках та добре начищеному чайнику. Сенатор Берд щойно стягнув з себе чоботи і саме намірявся встромити ноги в гарні нові пантофлі, що їх пошила йому дружина, поки він їздив у своїх сенаторських справах. Місіс Берд, що являла собою живий образ щастя, наглядала за тим, як накривають стіл і раз у раз погукувала на гурток пустотливих дітлахів, котрі чимдуж скакали по хаті й витинали на всі лади.

- Томе, ану облиш смикати клямку! От молодець... Мері! Мері! Не тягни кицю за хвіст. Бідна киценька!.. Джиме, на стіл лізти не можна. Не можна, чуєш?.. - Тоді, вибравши нарешті хвилинку, щоб звернутися до чоловіка, сказала: — Ти собі не уявляєш, любий, які ми всі раді, що ти нарешті приїхав.

- Атож, я подумав, що варто одбути цю подорож, аби хоч одну ніч відпочити вдома. Страх як натомився, аж голова болить!

Місіс Берд метнула оком на слоїк з камфорою, що стояв у прочиненій шафці, і вже видимо хотіла була його дістати, та чоловік зупинив її.

- Ні, ні, Мері, не треба ліків! Філіжанку твого доброго гарячого чаю і трохи домашнього затишку - оце і все, чого мені треба. Та й нелегко ж бути державним діячем!

І сенатор усміхнувся, немовби його потішила думка про те, що він приносить жертву рідному краю.

- Ну, а що там чути в сенаті? — спитала його дружина, коли метушня біля столу трохи вщухла.