Слава ЗСУ!

Тендітна й лагідна місіс Берд ніколи не мала звичаю сушити собі голови державними справами, мудро розваживши, що з неї вистачить і власного клопоту. Отож містер Берд здивовано витріщив очі, а тоді відказав:

- Та нічого особливого.

- А це правда, ніби мають ухвалити закон, що забороняє давати їжу та воду отим нещасним неграм, які тікають на північ? Я чула, кругом говорять про такий закон, але думаю, що жодна людяна влада його не ухвалить!

- Еге, Мері, то ти, виходить, зацікавилася політикою!

- Анітрохи! Як на мене, то вся ваша політика шеляга ламаного не варта, одначе я вважаю, що такий закон був би геть жорстокий і несправедливий. Сподіваюся, любий, ви його не ухвалили?

- Ні, голубонько, закон ухвалено. Він забороняє подавати допомогу збіглим рабам, що приходять з Кентуккі.

- Як це розуміти! Невже можна заборонити нам прихистити на ніч когось із тих бідолах, нагодувати його, дати якусь стару одіж і пустити з миром далі?

- Саме так, голубонько. Це ж, бач, і є допомога й сприяння.

Місіс Берд була невеличка на зріст, боязка й сором’язлива жінка

з добрими голубими очима, ніжним, мов персиковий цвіт, обличчям та напрочуд м’яким, лагідним голосом. Вона ніколи не відзначалась хоробрістю, і всі знали, що досить їй почути сердите ґерґотіння не дуже-то й великого гиндика. як вона притьмом пускається навтіки, а звичайнісінький дворовий собака годен вкинути її в страх, лиш злегенька вишкіривши зуби. Весь світ був обмежений для неї чоловіком та дітьми, але й тут вона порядкувала радніше просьбою, аніж принукою. Лише одна річ здатна була збудити гнів у її навдивовижу добрій та лагідній душі: найменший прояв жорстокості викликав у неї такий бурхливий спалах, що аж страх і подив брав, звідки б то воно в цій тихій, сумирній жінці. Навряд чи була в світі ще одна така поблажлива й здатлива на умовляння мати, проте сини її все життя шанобливо згадували, як одного разу вона суворо покарала їх за те, що вкупі з лихими сусідськими хлопчаками вони кидали каміння в беззахисне кошеня.

Ось і тепер місіс Берд рвучко підвелась і, вся розшарівшись, від чого її обличчя стало ще милішим, рішуче підступила до чоловіка.

- Я хочу знати, Джоне, — твердо промовила вона, — чи ти вважаєш цей закон справедливим?

- Але ж ти не вб’єш мене, Мері, коли я скажу, що так?

- Не сподівалась я від тебе, Джоне! Ну, а хоч сам ти за нього не голосував?

- Уяви собі, що голосував, любий мій політику!

- Як тобі не сором, Джоне! Нещасні, бездольні, безпритульні люди! Це лихий, ганебний, підлий закон, і я радо переступлю його при першій же нагоді. Сподіваюсь, така нагода мені випаде, неодмінно випаде! Оце-то ми дожилися, що людині вже не вільно нагодувати й прихистити на ніч бідне голодне створіння лиш через те, що воно мало нещастя народитись рабом і його все життя кривдили й гнобили!

- Але ж послухай і ти мене, Мері. Твої почуття цілком природні, голубонько, вони гідні всілякої поваги, і я ще дужче тебе за них люблю. Одначе не можна, голубонько, щоб наші почуття брали гору над розумом. Треба зважати на те, що тут ідеться про важливі суспільні інтереси. Громадськість вельми занепокоєна, і ми мусимо поступатися своїми особистими уподобаннями.

- Ні, Джоне. Я не розуміюся на політиці, але твердо знаю одне: коли я бачу голодну, нещасну людину, я повинна її нагодувати і втішити. Так велить мені сумління.

- Ну, а якщо цим ти завдаєш шкоди цілому суспільству?..

- Доброчинність не може завдати суспільству жодної шкоди, я цього певна. Найліпше чинити так, як підказує сумління.

- Ось послухай мене, Мері, я наведу тобі такий переконливий доказ, що ти...

- Дурниці, Джоне! Ти можеш говорити хоч до ранку, але нічого мені не доведеш. А от скажи-но мені, Джоне: чи ти сам прогнав би від своїх дверей злиденну, змучену, голодну людину тільки тому, що вона втекла від свого пана? Прогнав би, скажи?

Коли відкрити всю правду, наш сенатор, на свою біду, мав надзвичайно людяне й добре серце і ніколи не був здатен прогнати людину, що потребувала допомоги. Його становище в цій суперечці чимало ускладнювало те, що дружина знала його вразливе місце і провадила наступ на досить кепсько оборонену позицію. Отож йому не лишалось нічого іншого, як відтягувати час із допомогою звичайних за таких обставин способів: він гмукнув, прокашлявся, тоді видобув з кишені хусточку і заходився протирати окуляри. Помітивши замішання в стані супротивника, місіс Берд не забарилася скористатись із своєї переваги.

— Хотіла б я побачити, Джоне, як би в тебе стало духу таке зробити, дуже хотіла б! Приміром, узимку, в заметіль, вигнати за двері якусь нещасну жінку... Чи, може, ти забрав би її і одвів у холодну, га? Ото зажив би собі слави!