Слава ЗСУ!

— Звичайно, то був би вельми тяжкий обов’язок... — м’яко почав містер Берд.

— Обов’язок, Джоне? Не кажи цього слова! Ти добре знаєш, що ніякий то не обов’язок... не може таке бути обов’язком! Коли господарі хочуть, аби їхні раби од них не тікали, нехай поводяться з ними по-людському — ось як я вважаю. Якби я мала рабів (а я сподіваюсь, що ніколи їх не матиму), я б не стала їх ловити, коли б вони схотіли втекти од мене... чи й од тебе, Джоне. Ніхто ж бо не тікатиме від добра, далебі. А коли вони й утечуть, то подумати лишень, скільки їм, бідолашним, усього терпіти доводиться — і холод, і голод, і страх. І ви ще хочете, щоб усі їх цькували! Ні, хай там буде хоч який закон, а я цього ніколи не робитиму!

— Мері, голубонько, поміркуймо разом...

— Я не люблю розмірковувати, Джоне, а надто про такі речі. То ви, політики, маєте звичай туману напускати, навіть і там, де все ясно, мов Божий день. А коли доходиться до діла, ви й самі не вірите в те, що говорите. Я ж добре знаю тебе, Джоне. Ти віриш у справедливість цього закону не більше, ніж я...

Під цю критичну хвилю у двері просунулась голова старого Ку-джо — негра, що робив у господі всіляку роботу.

— Нехай пані вийдуть до кухні, — мовив він.

Сенатор з полегкістю подивився вслід своїй маленькій дружині, і на обличчі йому кумедно змішались задоволення і досада. Він сів у крісло й узявся читати газети. Та за мить біля дверей почувся схвильований голос дружини:

— Джоне! Джоне, іди-но мерщій сюди!

Він поклав газети, вийшов до кухні і раптом завмер на місці, вражений видивом, що постало перед його очима.

На двох зсунутих докупи стільцях лежала непритомна якась струнка молода жінка. Одяг на ній був геть подертий і обмерзлий, одного черевика бракувало, розірвана панчоха зсунулась, і з порізаної ноги текла кров. На обличчі її лежала печать ганьбованої раси, одначе годі було не завважити його сумовитої і зворушливої вроди.

Побачивши це змарніле обличчя, заклякле й нерухоме, мов у мерця, сенатор відчув холодний дрож. Він стояв мовчки, затамувавши віддих. Тим часом його дружина і темношкіра тітонька Діна, єдина їхня служниця, клопоталися коло жінки, намагаючись привести її до притомності, а старий Куджо посадовив собі на коліна хлопчика і, стягнувши з нього черевички та панчохи, заходився розтирати його холодні ноженята.

— Ви тільки подивіться на неї! — жалісливо проказала стара Діна. - Либонь, це вона від тепла зомліла. А була ще сяк-так кріпилася, як зайшла і попрохала пустити їх трохи обігрітись. Я її питаю, звідки вони йдуть, а вона тут-таки й заточилася додолу. А руки в неї он які білі - знати, ніколи не бачили тяжкої праці.

— Бідолашна! — співчутливо мовила місіс Берд.

Жінка поволі розплющила свої великі темні очі і втупила на неї невидющий погляд. Раптом на обличчі їй відбився розпач, і вона з криком схопилася на ноги.

— Мій Гаррі! Вони забрали його?

Почувши материн голос, хлопчик зіскочив з колін старого Куджо й підбіг до неї, простягаючи рученята.

— Ні, він тут, зі мною! - вигукнула вона і в нестямі обернулася до місіс Берд. - О пані! Захистіть нас! Не дайте їм забрати його!

— Ніхто вас не скривдить, сердешна, - заспокійливо відказала місіс Берд. - Тут ви убезпечені, тож не бійтеся.

— Дякую вам, дякую! - сказала жінка і, затуливши руками обличчя, гірко заплакала. Побачивши, що вона плаче, хлопчик поліз до неї на коліна.

Нарешті, після довгих і лагідних умовлянь, що на них така здала була місіс Берд, бідолашна жінка трохи заспокоїлась. Нашвидкуруч послали сяку-таку постіль на скрині біля печі, і невдовзі вона вже спала глибоким сном, пригорнувши до себе хлопчика, що видимо стомився не менш од неї і відразу ж міцно заснув у її обіймах. Мати з відчайдушним страхом опиралася на будь-які спроби покласти його окремо, і навіть уві сні не попускала руки, якою обіймала хлопчика, наче й тепер йому загрожувала страшна небезпека.

Містер і місіс Берд повернулися до вітальні. Хоч як це дивно, але ні він, ні вона жодним словом не згадали про попередню розмову. Місіс Берд заклопотано схилилася над плетивом, а містер Берд удавав, ніби читає газету.

— Цікаво, хто вона така і звідки, - нарешті обізвався він, одклав-ши газету.

— Нехай вона поспить, оклигає трохи, тоді спитаємо, — відказала місіс Берд.

— Слухай, голубонько!.. — мовив містер Берд, кілька хвилин міркувавши про щось над своєю газетою.

— Що, любий?

— Чи не підійшла б їй котра твоя сукня, якби її трохи випустити, абощо? Здається, вона таки більша за тебе.