Слава ЗСУ!

По обличчю місіс Берд перебігла ледь помітна усмішка.

— Побачимо, - сказала вона.

Знову запала мовчанка, і знову її порушив містер Берд.

— Слухай, голубонько...

— Ну? Що там ще?

— Знаєш, отой старий бархатний плащ, яким ти накриваєш мене, коли я лягаю здрімнути по обіді... Ти могла б і його віддати тій бідоласі - адже ж їй потрібна одіж.

В цю мить до кімнати заглянула Діна і сказала, що та жінка прокинулась і хоче бачити пані.

Містер і місіс Берд пішли до кухні. Слідом за ними подались і двоє більших хлопчиків — дрібнота на той.час уже мирно спочивала в своїх ліжках.

Жінка сиділа на скрині біля печі, втупивши очі в огонь. Обличчя її було смутне, але спокійне, без жодного сліду недавньої дикої нестями.

— Ви хотіли мене бачити? — лагідно спитала місіс Берд. — Сподіваюсь, вам трохи полегшало, сердешна?

На відповідь вона почула лиш тяжке уривчасте зітхання. Жінка звела свої темні очі й подивилась на неї так тужно та благально, що в місіс Берд аж сльози навернулися.

— Вам нема чого боятися, бідолашко, ми всі ваші друзі, — мовила вона. — Розкажіть нам, звідки ви прийшли і чого хочете.

— Я прийшла з Кентуккі, — відказала жінка.

— Коли? — запитав містер Берд, і собі заходячи до розмови.

— Сьогодні ввечері.

— Як же ви сюди дісталися?

— Перейшла по кризі.

— По кризі? - перепитали всі в один голос.

— Еге ж, — повагом відповіла жінка. — Мене порятувала щаслива доля. Я пішла по кризі, бо вони гналися за мною... на п’яти наступали... Отож я не мала іншої ради.

- Ой лишенько! — обізвався старий Куджо. - Таж там на річці таке діється! Кригу вже геть поламало, і все те громаддя аж гуде за водою.

- Я знала, що крига скресла... так, знала! — нестямно промовила жінка. - І все ж я пішла! Я й не сподівалася, що перейду, навіть не думала про це, мені було однаково. Коли б я не пішла, мені б зоставалося лиш померти.

- Ви були невільниця? — запитав містер Берд.

- Так, пане. Я належала одному чоловікові в Кентуккі.

- Він вас кривдив?

- Ні, пане, він був добрий хазяїн.

- То, мабуть, хазяйка була лиха?

- Ні, пане, ні! Моя хазяйка завше була добра до мене.

- Що ж тоді змусило вас покинути їхню господу й податися світ за очі, в таку небезпечну дорогу?

Жінка окинула місіс Берд допитливим поглядом, і від її пильного ока не сховалося те, що господиня ходить у жалобі.

- Пані, - раптом мовила вона, - вам доводилося втратити дитину?

Запитання було несподіване і роз’ятрило незагоєну рану: минув

заледве місяць, як у цьому домі померло мале.

Містер Берд відвернувся й одійшов до вікна, а місіс Берд не могла стримати сліз. Нарешті вона опанувала себе й відказала:

- Чому ви про це спитали? Так, я недавно поховала дитину.

- То ви зрозумієте мене. Я поховала двох, одного за одним... їхні могилки зосталися там, звідки я прийшла. Тепер у мене лишився тільки цей один. Я ніколи з ним не розлучалася, він був моєю гордістю і втіхою, всім моїм життям. І уявіть собі, пані, — вони надумали забрати його від мене... продати... так, продати на пониззя одного... малу дитину, яка від самого народження і дня не була без матері. Чи могла я таке знести, пані? Та я ж би жити не змогла без нього! І коли я дізналася, що папери підписано, що його продано, я ту ж ніч забрала його і втекла геть. А вони погналися за мною — торговець, що купив його, і двоє хазяїнових слуг — і вже наступали мені на п’яти, я чула їх. То я й стрибнула просто на кригу, але не знаю навіть, як і перейшла, бо тільки тоді очутилася, коли якийсь чоловік допоміг мені зійти на берег.

Жінка не плакала, бо вже не мала сліз, але всі, хто її слухав, у той чи той спосіб виказували своє щире співчуття до неї.

Обидва хлопчики марно нишпорили по кишенях, шукаючи носовичків, що їх, як відомо всім матерям, ніколи там не буває, а тоді припали до материної спідниці і зайшлися невтишимим плачем, витираючи носи й очі об цупку тканину. Місіс Берд затулила обличчя хусткою. По чорних щоках доброї тітоньки Діни текли рясні сльози, і вона раз по раз примовляла: «Ой лихо-лишенько!» Старий Куджо ревно тер кулаками очі, на всі лади кривив обличчя і з запалом вторував їй.

Сенатор уособлював державну владу, і йому негоже було плакати, мов звичайному смертному; отож він повернувся спиною до всіх і став дивитись у вікно, занурено прочищаючи горло й витираючи скельця окулярів. Від часу до часу він так голосно сякався, що якби хто-небудь був у змозі доскіпливо наглядати, то запевне добачив би щось підозріле.