Слава ЗСУ!

- Як же ви могли мені сказати, що у вас добрий хазяїн? — раптом вигукнув він, сердито ковтнувши якийсь клубок, що підступав йому до горла, і обертаючись до жінки.

- Бо він таки був добрий, я й тепер це скажу. І хазяйка добра. Але вони не могли нічого вдіяти. Вони заборгували багато грошей, і я вже не знаю, як воно там сталось, але над ними забрав владу один чоловік, і вони мусили йому коритись. Я сама чула, як хазяїн казав про це хазяйці, а коли вона стала просити за мене, він сказав, що нічого вже не зарадити, бо всі папери підписано. Отоді я й схопила малого і подалася з дому. Я знала, що мені без нього однак не жити. Ця дитина — все, що я маю.

- А чоловіка у вас нема?

- Є, але він належить іншому хазяїнові. Його пан дуже недобрий до нього й не хоче, щоб ми зустрічалися. Він усе дужче злоститься на нас і погрожує продати мого чоловіка на пониззя. Мабуть, я вже ніколи його й не побачу!

Вона промовила ці слова досить спокійним тоном, і неуважному наглядачеві могло б видатись, що їй до того байдуже. Та вираз непогамовної туги в її великих темних очах свідчив про інше.

- А куди ж ви думаєте йти, голубонько? — спитала місіс Берд.

- До Канади, якщо тільки знайду туди дорогу. Вона дуже далеко, та Канада? — мовила жінка простодушно й довірливо дивлячись на господиню.

- Бідолашна! - несамохіть вигукнула місіс Берд.

- Що, так далеко? — серйозно запитала жінка.

- Куди далі, ніж ви собі уявляєте, сердешна дитино! - відказала місіс Берд. — Але ми спробуємо вам допомогти. Ти, Діно, постели їй у своїй комірчині біля кухні, а вранці ми щось придумаємо. А тим часом, голубонько, лягайте спати й нічого не бійтеся.

Місіс Берд і її чоловік знову повернулися до вітальні. Вона сіла в своє крісло-гойдалку перед каміном і, злегенька погойдуючись, про щось замислилася. Містер Берд походжав по кімнаті й бурмотів сам до себе:

— Хм-хм! З біса неприємна історія!..

Нарешті він рішуче підступив до дружини і сказав:

— Ну ось що, жінко. Треба, щоб вона ще до ранку зникла звідси. Завтра, тільки-но розвидніє, той торговець пуститься в погоню. Якби вона була сама, то могла б перечекати тихенько, доки все минеться. Але ж дитину ніякою силою не змусиш сидіти тихо, це безперечно. Чи то вона вистромить голову за двері, чи то визирне у вікно — і тоді все пропало. Ото матиму я халепу, якщо їх застукають тут! Ні, треба забрати їх звідси цієї ж таки ночі.

— Цієї ночі! Яким чином? І куди?

— Ну, куди — це я добре знаю, — відказав сенатор, беручись назувати чоботи.

Та, натягнувши до половини один чобіт, він обхопив руками коліно і про щось глибоко замислився.

— З біса неприємна й паскудна історія! — мовив він зрештою і знову потягнув до себе халяву чобота. — Атож!..

Назувши один чобіт, сенатор узяв другий і занурено втупив очі у візерунчастий килим.

— І все ж, хоч-не-хоч, а їхати треба, хай йому грець! — докінчив він і, швидко натягнувши другий чобіт, виглянув у вікно.

Маленька місіс Берд була стримана жінка; вона ніколи в житті не казала чоловікові: «Бач! Таки на моє вийшло!» - отож і тепер, напевне догадуючись, про що він думає, розважливо не впадала в слово і тихенько сиділа собі в кріслі, дожидаючи, поки її господар визнає за потрібне поділитися з нею своїми намірами.

— Розумієш, - мовив він нарешті, - один мій давній клієнт із Кентуккі, ван Тромп, відпустив на волю всіх своїх рабів і переїхав сюди. Він купив собі садибу десь миль за сім од нас, у верхоріччі притоки, серед лісових хащів, куди ніхто й не потикається без потреби. Та й знайти його дім не так-то легко. Там вона буде цілком убезпечена. Ото тільки лихо, що ніхто, крім мене, поночі туди не проще.

— Чому? Куджо вельми справний візник.

— Та воно так, але річ у тому, що там треба двічі перещждати бродом через притоку, і другий переїзд доволі небезпечний, коли не знати його так, як я. Бо я їздив там верхи безліч разів і добре знаю, де треба повертати. Отож, як бачиш, іншої ради нема. Нехай Куджо десь над північ потихеньку запряже коні, і я повезу її сам. А потім, щоб сховати кінці у воду, Куджо одвезе мене до найближчого заїзду, і я сяду в диліжанс до Колумбуса, що проходить там між третьою і четвертою. Тож усе воно й виглядатиме так, наче я саме до диліжанса і поїхав каретою. А вранці я вже засідатиму в сенаті. От тільки, мабуть, почуватимусь я там досить кепсько після всього, що ми тут сьогодні говорили й робили. Та біс із ним, нікуди не дінешся!

- Серцем ти добріший, аніж розумом, Джоне, — сказала місіс Берд, поклавши свою маленьку білу руку на чоловікове плече. — Та чи могла б я тебе покохати, якби не знала тебе краще, ніж сам ти себе знаєш!