Слава ЗСУ!

На очах маленької жінки зблиснули сльози, і така була вона гарна в ту мить, що сенатор мимоволі подумав: певно, він і справді неабиякий розумник, коли вже здолав полонити серце цієї чарівної істоти. Тепер йому лишалося одне: піти подивитись, чи запрягають там коней. Одначе біля дверей він спинився і, обернувшись до дружини, нерішуче мовив:

— Мері, не знаю, як ти... але там у нас повна шухляда речей... нашого бідного маленького Генрі...

За цими словами він рвучко крутнувся на підборах, і двері за ним зачинились.

Його дружина перейшла до невеличкої спочивальні, суміжної з її кімнатою, і поставила свічку на комод. Потім дістала ключа, задумано встромила його в замкову щілину шухляди і нараз завмерла. Обидва хлопчики, що весь час ходили слідом за нею, стояли мовчки, значливо поглядаючи на матір.

Місіс Берд поволі висунула шухляду. Там лежали курточки різних кольорів та фасонів, безліч фартушків, панчішок і навіть пара крихітних черевичків зі збитими носками, дбайливо загорнутих у папір. Було там і декілька іграшок: конячка, візок, дзиґа, м’ячик, — сумні пам’ятки, що краяли серце й навертали на очі сльози. Місіс Берд схилилася над ними й, затуливши обличчя руками, гірко заплакала, так що аж сльози її, просякаючи між пальці, почали капати в шухляду. Потім нараз підвела голову і взялась хапливо одбира-ти найпростіші та найнеобхідніші надібки і зв’язувати їх у клуночок.

— Мамо, — обізвався один із хлопчиків, - невже ти віддаси ці речі?

- Милі мої діточки, — лагідно й поважно відказала вона, - якби наш любий маленький Генрі побачив нас зараз, він би щиро зрадів душею. Я нізащо в світі не оддала б їх абикому, хто не знає лиха. А даю я їх матері, чиє серце ще тяжче вражене, ніж моє.

Повернувшись до своєї кімнати, місіс Берд відчинила шафу й дістала звідти дві прості міцні сукні. Тоді підсіла до робочого столика, взяла голку, наперстка й ножиці і заходилась «випускати» ті сукні, як порадив їй чоловік. Заклопотана цим ділом, вона й незчулась, як старий годинник у кутку вибив північ і знадвору долинув стукіт карети.

- Мері, — сказав їй чоловік, заходячи до кімнати з пальтом у руці, — іди буди її, треба їхати.

Місіс Берд хутенько поскладала відібрані речі в невелику валізку, замкнула її на ключик і віддала чоловікові, щоб той одніс до карети. Відтак пішла кликати жінку. Незабаром на ґанку з’явилась Еліза з хлопчиком на руках, одягнена в плащ, капор та шаль, що належали її благодійниці. Містер Берд поспіхом підсадив її в карету, і місіс Берд підійшла попрощатися. Еліза виглянула з карети і простягла їй руку, таку ж ніжну й гарну, як і та, що потиснула її на відповідь. Вона пильно подивилась в обличчя місіс Берд своїми великими темними очима, сповненими безмежної вдячності, і, видимо, хотіла щось сказати. Уста їй раз чи два безгучно ворухнулись, але голос зрадив її, і, промовисто звівши очі до неба, вона відкинулась на сидіння й затулила руками лице. Дверцята зачинились, і карета рушила...

Кілька тижнів перед тим ішли дощі. А як відомо, мастка, родюча земля Огайо враз перетворюється на грузьке місиво, отож наші подорожні їхали так званою «огайською колією», спорудженою ще за добрих давніх часів.

— Оце то колія! — здивовано вигукують прибульці зі сходу, для яких це слово означає лиш рівну дорогу до швидкої їзди.

То знайте ж, необізнані східні друзі, що в благословенному західному краї, де під час дощів стоїть просто-таки неймовірне, невилазне болото, дороги викладають грубими колодами, а потім прикидають їх зверху землею, дерником або чим іншим, що трапиться напохваті, а ущасливлені краяни називають таку дорогу колією і навіть пробують нею їздити. З часом дощі геть розмивають отой дер-ник чи землю, колоди розлазяться й стирчать урізнобіч в мальовничому безладді, а між ними тут і там зяють глибокі чорні ями та баюри.

Отакою достоту дорогою і труситься наш сенатор, занурений у свої невеселі думи, що раз по раз перериваються, коли карету кидає на вибоях чи заносить у баюру: торох!., торох!., а тоді — шелеп!.. Сенатора, жінку і хлопчика нараз вергає вбік, до віконця. Карета застрягає в баюрі, і чути, як кричить Куджо, поганяючи коней. По декількох марних потугах, коли сенаторові вже уривається терпець, карета раптом вискакує з ями, але її передні колеса провалюються в нову прірву, і сенатор, жінка й хлопчик гамузом падають на чільне сидіння. Капелюх безцеремонно зсувається сенаторові на ніс, закриваючи очі, і він уже думає, що настав його кінець. Хлопчик голосно плаче, а старий Куджо, сидячи на передку, звертається до коней з палкими напутніми словами. Під ударом його батога коні борсаються, спотикаються, шарпають і нарешті зрушають карету з місця, але тут-таки провалюються задні колеса, і подорожні перелітають назад. Сенатор ліктем збиває на жінці капор, а вона обома ногами попадає в його капелюх, що від поштовху звалився додолу. Та ось трясовина лишається позаду, і засапані коні спиняються. Сенатор знаходить свого капелюха, жінка поправляє капор і заспокоює дитину, а тоді вони обсідаються міцніше, готуючись до нових випробувань.