Слава ЗСУ!

— Ні, дякую, мій добрий друже, — відказав сенатор. — Мені треба їхати, аби встигнути на нічний диліжанс до Колумбуса.

— Ну що ж, як треба — то треба. Тоді я трохи проведу вас і покажу іншу дорогу, кращу від тої, якою ви приїхали. Та дорога з біса погана.

Джон одягнувся і з ліхтарем у руці вивів сенаторову карету на дорогу, що збігала в улоговину за фермою. Прощаючись, сенатор поклав йому в руку десятидоларову банкноту.

— Це для неї, — коротко мовив він.

— Еге ж, — так само коротко озвався Джон.

Вони потиснули один одному руки й розлучились.

Розділ X

ЖИВУ ВЛАСНІСТЬ ЗАБРАНО З ДОМУ

Сірий і дощуватий лютневий ранок зазирнув у вікно хатини дядька Тома. Він освітив засмучені обличчя — живі образи сердечної туги. Перед коминком стояв невеликий стіл, вкритий прасувальною постилкою, на стільці поруч нього висіло кілька щойно випрасуваних грубих, але чистеньких сорочок, а ще одна така сама сорочка була розіпнута на столі перед тітонькою Хлоєю, і вона дбайливо та ретельно відпрасовувала кожний рубчик і кожну складнику, раз по раз підносячи руку до обличчя, аби утерти сльози, що збігали їй по щоках.

Том сидів поряд, підперши голову рукою. Обоє мовчали. Година була рання, і малеча ще спала покотом на своєму грубо збитому помостику.

Собі на біду, Том, як і більшість людей його стражденної раси, був ніжний батько, безмежно відданий сім’ї. Він підвівся і тихенько підійшов поглянути на дітей.

— Останній раз... — мовив він.

Тітонька Хлоя не озвалась ані словом, тільки водила й водила праскою по сорочці, що й без того вже була гладенька аж далі нікуди. Та раптом вона рвучко поставила праску, сіла біля столу й гірко заплакала.

— Кажуть, ми повинні коритися. Та як же я можу коритися!.. Коли б я хоч знала, куди тебе повезуть і як тобі там буде! Пані обіцяє, що десь за рік чи два викупить тебе. Але ж ніхто ще не вертався живий з того клятого пониззя. Негрів там замордовують до смерті! Я сама чула, що вони конають від тяжкої праці на тих плантаціях..

— Дякуймо Богові хоча б за те, що продано мене, а не тебе чи дітей, — сказав Том. - Тут вам жити безпечно, і коли вже й скоїться щось лихе, то тільки зі мною...

О мужнє, хоробре серце! Тамуючи власний біль, Том намагався хоч якось розрадити дружину. Він аж. охрипнув, у горлі йому стискалось, але голос його гучав твердо й безбоязно.

— Це бездушний, несправедливий вчинок! — обізвалася тітонька Хлоя. — Хазяїн не мав права допустити, щоб тебе забрали за його борги. Своєю працею ти зажив йому куди більше грошей, аніж він оце допіру за тебе взяв, удвічі більше! Йому б давно вже годилося дати тобі волю, ти на неї заслужив. Може, тепер йому справді прикрутило, та все одно це несправедливо. І нехай мене хоч б’ють, хоч ріжуть, я однаково це казатиму! Продати такого вірного слугу, що дбав про його добробут більше, аніж про свій власний і становив його вище над дружину та рідних дітей! Продати таке щире, віддане серце, аби лиш самому виплутатись із халепи — чи ж це не тяжкий гріх?!

— Годі, Хлоє! Якщо ти любиш мене, то не кажи такого. Хтозна, може, ми ніколи більше й не побачимось! То знай же, Хлоє, що кожне твоє слово проти хазяїна ранить серце мені. Чи не поклали мені його на руки, коли він був іще немовлям? Отож воно й не дивно, що я мав дбати за нього понад усе. А йому де б то багато думати про бідолаху Тома! Пани ж бо звикли, щоб усе для них робилось, а самим їм до всього байдуже. На те вони й пани. Одначе наш хазяїн куди ліпший од інших. Де ти ще бачила, щоб слуги жили так, як ми? Та він і не попустив би, щоб мене спіткало таке лихо, коли б знав про все наперед. Я певен, що не попустив би.

— Нехай там хоч як, а щось він вчинив негаразд, — сказала тітонька Хлоя, для якої справедливість була над усе. — От не знаю я, що саме, але щось воно не гаразд, це запевне.

— Покладімось на ласку долі. Як судила доля, так усе й буде.

— Як на мене, це мала розрада, - відказала тітонька Хлоя. - Ет, та що там про це балакати! Ось я краще спечу зараз коржа та наготую тобі добре снідання, бо хтозна, коли ти тепер такого скуштуєш...

Незабаром простий сніданок уже парував на столі. Того ранку місіс Шелбі увільнила тітоньку Хлою від роботи у «великому домі», і бідолашна жінка доклала всю свою снагу до тої прощальної учти. Вона зарізала й попатрала найдобірніше курча, з доскіпливою ретельністю спекла коржа — достоту такого, який смакував чоловікові, - ї виставила на припічок кілька таємничих глечиків, що з’являлися на столі тільки на великі свята.