Слава ЗСУ!

Тим часом Гейлі, продершись крізь юрбу, підійшов до найстаршого негра, розтулив йому рота, обдивився й поторгав зуби, тоді звелів зігнутись, випростатись і зробити ще кілька рухів, аби показати м’язи. Потому перейшов до другого й оглянув його в такий самий спосіб. Нарешті він підступив до хлопчика. Обмацав йому руки, розправив і озирнув пальці, відтак загадав підплигнути, щоб побачити, який він меткий.

— Без мене його не продадуть! — із запалом вигукнула стара. — Нас обох пустять заразом. А я ще ого яка дужа, пане, ще можу робити й робити!..

— Чи не на плантації? — мовив Гейлі, зневажливо позирнувши на неї. - Так я й повірив!

Начебто задоволений оглядом, він вийшов з юрби і, запаливши сигару та хвацько зсунувши набакир капелюха, став чекати, готовий до торгу.

— Ну, то що ви про них скажете? — запитав його якийсь чоловік, що спостерігав, як він роздивляється негрів, і, певне, хотів і собі скласти з того думку.

— Та що ж, - сплюнувши, озвався Гейлі. — Я, либонь, торгуватиму отих молодших та ще хлопчиська.

— Вони хочуть продати хлопця разом із старою, - сказав чоловік.

— Хай спробують! Ця стара торба з кістками не відробить і того хліба, що з’їсть.

— То ви її не купите? — спитав чоловік.

— Дурень буде той, хто її купить. Майже сліпа, геть скоцюрбле-на, та ще й несповна розуму.

— А от є люди, що купують таких старих і кажуть, ніби вони куди дужчі, аніж здається з вигляду, — замислено мовив чоловік.

— Нема дурних, — відказав Гейлі. — Та я б і дарма її не взяв, далебі. Що мені треба, я вже нагледів.

— Либонь, жаль буде, як ніхто не купить її разом із сином. Вона за ним, видно, аж труситься. Та й віддадуть її, певне, за безцінь.

— От як хто має зайві гроші, то хай її купує. Хлопчиська я заберу й продам на плантації, а з нею морочитись мені ні до чого, навіть якби її віддали й задурно, - сказав Гейлі.

— Вона страх як побиватиметься, — мовив чоловік.

— А певне, — холодно відказав торговець.

їхню розмову перепинив збуджений гомін. Крізь натовп пробивався урядовець, що мав провадити торги. То був присадкуватий метушливий чоловічок з поважним обличчям.

Стара жінка затамувала віддих і конвульсійно вчепилася за сина.

— Притиснись міцніше до матусі, Олберте... ще міцніше... Тоді вони поставлять нас разом, - сказала вона.

— Ой мамо, не захочуть вони, — озвався хлопчик.

— Захочуть, синку. А як ні — то не жити мені на цім світі, — нестямно мовила стара.

Урядовець гучним голосом звелів дати йому дорогу. Юрба розступилась, і незабаром почалися торги. Кілька зазначених у списку чоловіків швидко пішли з молотка по цінах, що свідчили про добрий попит на живий товар. Двоє з них дісталися Гейлі.

— А тепер ти, малий, — сказав урядовець і тицьнув на хлопчика своїм молотком. — Ходи-но сюди й покажи, на що ти зугарний.

— Поставте нас разом, разом... благаю вас, паночку, — обізвалася стара, міцно вчепившись за сина.

— Ану геть! — гримнув урядовець, відкидаючи її руки. — Ти підеш остання. А ти, чорнопикий, плигай сюди! — І він штовхнув хлопчика до підвищення.

Позаду розлігся тяжкий стогін. Хлопчик обернувся, але стояти не було коли, і, рвучко втерши від сліз свої великі гарні очі, він миттю скочив на підвищення.

Його зграбна постать, пружні ноги й жваве обличчя одразу ж збудили суперництво, і з півдесятка голосів водночас вигукнули свою ціну. Наполоханий хлопчик боязко озирався, а звідусіль сипалися все нові пропозиції. Аж ось урядовець стукнув молотком. Хлопчика запосів Гейлі. Його штовхнули з підвищення до нового господаря, але він на мить зупинився й поглянув назад, де його нещасна стара мати, уся трясучись, простягала до нього немічні руки.

— Купіть і мене, паночку!.. Купіть, благаю вас... Бо як не купите, то я помру!

— От як я тебе куплю, то ти таки вріжеш дуба, — відказав Гейлі. — Ні! — І одвернувся.

Торг за нещасну стару тривав недовго. Чоловік, що перед тим розмовляв з Гейлі і, як видно, мав доволі жалісливу душу, купив її за якусь мізерію, і натовп цікавих почав розходитись.

Бідолашні жертви торгів, що багато років прожили разом в одного господаря, зібралися навколо вбитої горем матері, на яку жаль було дивитися.

— Чи не могли вже зоставити мені хоч одного?.. Таж хазяїн завше казав, що його від мене не заберуть... завше казав... — гірко ридаючи, повторювала вона.

— Мамо, мамо! Не треба! - мовив хлопчик. - Кажуть, вас купив добрий пан.

— Ой, та що мені з того!.. Що мені з того!.. Олберте, синочку мій, остання ти моя дитино! Як же я житиму без тебе?