Слава ЗСУ!

— Та заберіть же її хтось, чуєте? — різко сказав Гейлі. — Добра їй з того однак не буде.

Найстарший з невільників де умовлянням, а де й силоміць одірвав знавіснілу з горя стару від сина і, намагаючись хоч трохи заспокоїти, повів її до візка нового господаря.

— Ну! - сказав Гейлі, зібравши докупи свої три набутки. Він витяг в’язку кайданів і понакладав їх на руки невільникам, а відтак, зчепивши їх за наручні довгим ланцюгом, погнав перед себе до в’язниці.

По кількох днях Гейлі зі своєю живою маєтністю щасливо повантажився на пароплав, що йшов униз по Огайо. Основу гурту було закладено, і тепер він мав поповнюватись у дорозі новими невільниками, що їх Гейлі та його помічник прикуповували в різних місцях на поріччі.

«Красуня Огайо», найшвидше й найпоказніше з суден, що будь-коли розтинали хвилі річки, на честь якої його названо, весело пливла собі за водою під ясною блакиттю неба, і над нею майорів смугасто-зоряний прапор вільної Америки. По палубі, милуючись погожою дниною, походжали пишно виряджені дами та пани. Всі були радісні, веселі та щасливі — всі, окрім невільників Гейлі, що їх приміщено на долішній палубі разом з іншим вантажем. Скидалось на те, що вони не вельми тішаться своїми численними привілеями. Посідавши гуртом на помості, вони стиха розмовляли між собою.

— Гей, хлопці, — сказав Гейлі, швидко підходячи до них, -надісь, ви тут у мене всі в доброму настрої і не журитесь. Щоб я не бачив кислих лиць, зрозуміло? Не хнюпте носа, хлопці! Будете до мене по-доброму, то й вам буде добре.

«Хлопці» озвалися своїм незмінним «Еге ж, 'пане», вікодавнім словом стражденної Африки, але треба сказати, що вигляд у них був при цьому не надто радісний. Кожен з них мав свої невеличкі химери: той любив свою дружину, той — матір, а той — сестру чи дітей, з якими їх щойно розлучили назавжди, і хоч кривдники їхні жадали од них веселощів, звеселити їх так скоро було годі.

- Я маю жінку, — поклавши Томові на коліно закуту руку, промовив один, що значився у списку як «Джон, тридцяти років». — То вона й досі нічого не знає, бідолашна.

- А де вона живе? - спитав Том.

- В одному заїзді, тут недалеко по річці, - відказав Джон. — Якби ж то мені ще хоч разочок її побачити! — додав він.

Сердешний Джон! Його бажання було цілком природне, і сльози текли з його очей так само природно, як і в першого-ліпшого білого.

Засмучений Том тяжко зітхнув і спробував хоч якось його розрадити.

А нагорі, в каютах, сиділи батьки й матері, щасливі подружжя, і коло них пурхали веселі діти, схожі на різнобарвних метеликів, і життя було легке й безжурне.

- Ой мамо! — сказав один хлопчик, щойно прибігши з долішньої палуби. - 3 нами іде работорговець, а там унизу в нього четверо чи п’ятеро негрів.

- От бідолашні! - мовила його мати з жалістю і обуренням.

- Що там таке? - спитала інша дама.

- Внизу їде кілька нещасних рабів, — відказала хлопчикова мати.

- І всі в кайданах, — докинув хлопчик.

- Яка ганьба для нашої країни, що ми й досі бачимо таке! — мовила та дама.

- Е, тут можна багато чого сказати і за, і проти, — обізвалася шляхетна пані, що сиділа біля дверей своєї каюти з шитвом у руках, тимчасом як її маленькі хлопчик та дівчинка гралися поряд. — Я бувала на півдні і мушу вам сказати, що як на мене, то неграм воля ні до чого, так їм живеться краще.

- З одного боку воно, може, й правда. Не заперечую, є негри, яким живеться непогано, — визнала дама, що говорила перед нею. — Та, на мій погляд, найстрашніше в рабстві — це наруга над людськими почуттями, ось, приміром, коли розлучають сім’ї.

- Авжеж, це справді зле, — погодилась її співрозмовниця, піднімаючи перед себе дитяче платтячко, що його тільки-но скінчила шити, і пильно роздивляючись оздоби на ньому. — Та, либонь, таке трапляється не дуже часто.

— Ого, ще й як часто! — гаряче заперечила перша дама. — Я багато років жила в Кентуккі й Вірджинії і бачила доволі такого, від чого аж серце кров’ю обкипало. Що б ви сказали, добродійко, якби оцих ваших двох діточок забрали од вас і продали не знати куди?

— Не можна порівнювати наші почуття з їхніми, — відказала друга дама, перебираючи клубки ниток на колінах.

— Ну, коли ви так кажете, добродійко, то, певно, зовсім не знаєте цих людей, — із запалом мовила перша дама. — А от я народилася й виросла серед них. І добре знаю, що почуття в них такі самі, як і в нас, а може, навіть і глибші.

— Он як! — озвалась її співрозмовниця, а відтак позіхнула, виглянула у віконце каюти і нарешті закінчила тим, з чого почала: — І все ж, як на мене, воля їм ні до чого.