Слава ЗСУ!

- Де ж це вона, в біса, поділася, тая дівуля? - запитав він Тома.

Том, навчений досвідом не базікати зайвого, визнав за краще

лишити свої здогади при собі й відказав, що нічого не знає.

- Зійти десь на берег вона ніяк не могла. Коли пароплав зупинявся, я не спав і був на осторозі. В таких справах я ні на кого не звірюся.

Він промовляв до Тома, наче до спільника, якого все те вельми обходить. Том нічого не відповів.

Торговець виникав увесь пароплав, од носа до корми, шукав між ящиками, паками, бочками, в машинарні, коло димарів — та все дарма.

- Слухай, Томе, признайся по щирості, - сказав він, вернувшись по тих марних пошуках. — Не може бути, щоб ти нічого не знав. Не огинайся, я певен, що ти знаєш. Я сам бачив, дівка була тут близько десятої, потім над північ, тоді між першою і другою. А десь

0 четвертій раптом зникла, а ти ж увесь час спав тут-таки. Ні, ти напевне щось знаєш, отож викладай.

- Гаразд, пане, - сказав Том. - Я собі спав, аж десь над ранок щось наче шмигнуло біля мене. Я ще й очі не встиг розплющити, аж чую - шубовсть! Прочумався— а її вже нема. Оце все, що я знаю.

Томова розповідь не вразила й не злякала торговця. Як ми вже казали, він звик до багатьох таких речей, що нам з вами й не снилися. Навіть жаска тінь смерті не змусила його здригнутись. Приставши до работоргівлі, він стільки разів бачив смерть, що міг вважати її за давню знайому. Вона була для нього чимось на зразок безжального конкурента, що підступно завдавав шкоди його комерції. Тож

1 тепер він тільки вилаяв жінку клятою дурепою і сердито пробурчав, що йому страх як не щастить і, коли так піде й далі, він не заробить цього разу ані цента. Одно слово, він почувався несправедливо скривдженим, проте зарадити нічого не міг, бо та жінка подалася до такого штату, що ніколи не повертає втікачів, навіть і на вимогу верховної влади нашої преславної держави. Отож роздратованому торговцеві не лишалось нічого іншого, як витягти свого записника й завести пропащі тіло й душу в рубрику збитків.

Розділ XIII СЕЛИЩЕ КВАКЕРІВ¹

Тепер перед нами мирна картина. Велика простора кухня з чисто побіленими стінами. На гладенькій та лискучій жовтій підлозі — ані порошинки. Чепурна кухонна піч і начищений до блиску олов’яний посуд наводять на думку про дивовижно смачні наїдки. Вилискують зеленою фарбою старі, але ще міцні дерев’яні стільці. Біля вікна — невелике крісло-гойдалка з плетеним сидінням, укритим дбайливо пошитою з клаптиків різноколірної вовни м’якою підстилкою; поруч - ще одне, більше крісло, з широкими бильцями, що немовби гостинно запрошують вас відпочити на його пухких подушках, — правдиве старовинне крісло, зручне та затишне і варте з цього погляду доброго десятка отих новомодних плюшевих фотелів, що стоять нині по всіх вітальнях.

У цьому-от кріслі, злегенька погойдуючись і схилившись над якимсь тонким шитвом, сидить уже знайома нам Еліза. Так, це вона, хоч і поблідла та змарніла проти того, якою ми бачили її в Кентуккі. А скільки тихого смутку ховається під її темними віями і в куточках ніжних уст! Неважко добачити, як змужніло й загартувалось її лагідне серце від тяжких злигоднів. Коли вона вряди-годи підводить свої незглибимі темні очі на малого Гаррі, що весело пурхає по всій кухні, мов той тропічний метелик, у них прозирає така непохитна рішучість і впевненість, якої вона ніколи не мала за минулих щасливих днів.

Поруч Елізи сидить ще одна жінка. На колінах у неї олов’яна таріль, і вона пильно перебирає сушену брукву. Як на взір, років їй десь п’ятдесят п’ять чи шістдесят, але вона належить до тих жінок, що їм літа ніби лиш додають краси та привабливості. Сніжно-білий очіпок з обшивкою і така сама перкалева хустка, що її кінці вільно лежать на грудях, прості й неяскраві сукня та шаль одразу виказують у ній квакерку. Обличчя в неї округле й рожеве, з ніжною, мов стиглий персик, шкірою. Припалі сріблом коси рівно зачесані назад з високого спокійного чола, на якому час не зоставив жодного сліду. Під ним лагідно світяться великі ясні карі очі, і досить тільки поглянути в них, аби відчути, яке добре та щире серце б’ється в грудях цієї жінки. Скільки вже славлено й оспівувано дівочу красу, а чом би не оспівати красу літньої жінки? Коли хтось захоче надихнутися цією темою, нехай лишень подивиться на нашого доброго

‘Квакери — релігійна секта, що стояла за визволення рабів.

друга Рейчел Голлідей, що сидить оце в своєму невеликому кріслі-гойдалці.