Слава ЗСУ!

Крісло те весь час тріщало й рипіло — чи то воно застудилося десь замолоду, чи то мало вроджений нахил до астми, чи, може, йому просто розшарпались нерви, але за кожним порухом господині воно видавало такі рипи, що десь-інде їх несила було б терпіти. Одначе старий Саймон Голлідей не раз казав, що для нього вони не згірші за будь-яку музику, а діти їхні всі в один голос запевняли, що рипіння материного крісла їм дорожче від усього на світі. Чому? Та тому, що ось уже років із двадцять чи навіть і більше усі чули з того крісла тільки добре слово та щирі напучення, сповнені материнської любові й турботи. Скільки сердечних болів вони зцілили, скільком душам дали розраду в скруті! І все те зробила одна добра, любляча жінка. Хай Бог її благословить!

— То що, Елізо, ти все ж думаєш податися до Канади? — спитала господиня, повагом зводячи очі від своєї брукви.

— Так, добродійко, - твердо відказала Еліза. - Мені треба йти далі. Я боюся тут залишатись.

— А з чого ж ти там житимеш? Подумай про це, моя доню.

«Моя доню» — як природно злетіли ці слова з уст Рейчел Голлідей! Адже сама вона була живий образ матері.

Руки Елізі затремтіли, і кілька сльозинок упало на шитво. Одначе вона твердо сказала:

— Я робитиму все, що трапиться. Сподіваюся, знайду там якусь роботу.

— Ти можеш жити тут скільки захочеш, — мовила Рейчел.

— О, дякую! - озвалась Еліза. - Але... - вона показала на Гаррі, -я не можу спати ночами. Оце вчора мені наснилося, ніби той торговець прийшов сюди в двір... - І вона аж здригнулася на ту згадку.

— Бідолашна дитина! - мовила Рейчел. — І все ж тобі нема чого так потерпати. З нашого селища не забрали ще жодного втікача. Либонь, ти не будеш перша.

Об цій хвилі відчинилися двері, і на порозі з’явилась невеличка на зріст кругленька жінка, схожа на подушечку до голок, з веселим і рум’яним, мов стигле яблуко, обличчям. Убрана вона була, як і Рейчел, дуже охайно та просто, і кінці її перкалевої хустки рівненько лежали на пухких грудях.

— Рут Стедмен! — радісно вигукнула Рейчел і підвелась їй назустріч. - Як ся маєш, Рут? - спитала вона, привітно потискаючи руки гості.

— Чудово, - одказала Рут.

Вона скинула невеличкий темний каптур і дбайливо витерла її кінцем хусточки. Квакерський очіпок сидів на її круглій голівці, сказати б, трохи легковажно, хоч як вона поправляла своїми пухкими рученятами, і з-під нього вперто вибивалися непокірні кучері, що їх треба було весь час осаджувати на місце.

Причепурившися, гостя одвернулась од люстерка, видимо потішена. Та й хто б не був потішений, глянувши на цю двадцятип’ятилітню молодичку, таку квітучу й добродушну щебетуху, годну звеселити серце кожному!

- Рут, оце наш новий друг Еліза Гарріс. А це її хлопчик, я тобі про нього казала.

- Рада тебе бачити, Елізо, дуже рада, - мовила Рут, потискаючи їй руку, наче довгожданій добрій подрузі. — То оце він і є, твій любий хлопчик? Я принесла йому медяника. — І простягла малому коржика у вигляді сердечка.

Хлопчик підійшов, зирячи на неї з-під кучерів, і боязко взяв гостинця.

— А де твій малий, Рут? — запитала Рейчел.

- Та тут десь. Твоя Мері забрала його й понесла на задвірок показати іншим дітлахам.

Цю мить двері відчинились, і до кухні зайшла Мері — мила рожевощока дівчинка з такими ж, як і в матері, великими карими очима. На руках у неї була дитина.

— Ага, ось він! — мовила Рейчел, підходячи й беручи в неї чималенького вгодованого хлопчика. — Ач, який здоровань! А виріс як!

— Та певно ж, — підтакнула Рут.

Вона взяла малого на руки й заходилася хутенько знімати з нього голубий шовковий каптурик, усілякі пальтечка, кохтинки та іншу теплу одежину. Відтак, покрутивши, обсмикавши й опорядивши його з усіх боків, дзвінко поцілувала й спустила на підлогу приходити до тями. Та хлопчик, як видно, давно вже звик до такого поводження, бо ту ж мить застромив у рота палець (ніби так воно й належало) і з поважним виглядом занурився у свої думи. Тим часом його мати сіла, дістала з торбинки довгу смугасту панчоху й ревно взялася до плетіння.

- Мері, чи не принесла б ти води на чай? - лагідно загадала господиня.

Дівчинка взяла чайника й пішла до колодязя. Повернувшись, вона поставила чайник на вогонь, а невдовзі він уже весело воркотав, пускаючи легеньку пару, і в кухні неначе стало ще затишніше. Рейчел знову щось шепнула дівчинці, і ті самі руки примістили на плиту каструлю з бруквою.

Рейчел дістала чисту білу стільницю, надягнула фартух і повагом узялася місити тісто на коржики, мовивши до дочки: