Слава ЗСУ!

Очутившись, вона побачила, що лежить на ліжку, вкрита ковдрою, а маленька Рут розтирає їй руки камфорою. Вона розплющила очі в солодкій дрімотній млості, немов людина, що довго несла важелезний тягар, а тепер скинула його з себе й може перепочити. Нервова напруга, що не полишала її ні на мить від першої ж хвилини втечі, нараз послабнула, і тепер її огорнуло незвичне відчуття спокою та безпеки. Лежачи отак з розплющеними очима, вона, мов уві сні, назирала за всім, що діялося навколо. У відчинені двері до кухні вона бачила накритий сніжно-білою скатертиною стіл; чула заколисливе воркотання чайника, що закипав на плиті; бачила Рут, що легко снувалася по кухні, несучи до столу то тарілку з коржиками, то блюдечко з варенням, і раз по раз спинялась біля Гаррі, аби вкласти йому в руку коржика, погладити по голівці чи поворушити своїми білими пальчиками його довгі кучері. Вона бачила опасисту матірню постать Рейчел, коли та час від часу підходила до її ліжка й дбайливо поправляла ковдру чи подушку, бачила її великі ясні карі очі, що немовби випромінювали сонячне сяйво. Вона бачила, як прийшов чоловік Рут і як Рут підскочила до нього й почала щось гаряче шепотіти, раз по раз промовисто показуючи пальчиком на двері до спальні. Бачила, як Рут сідала до столу зі своїм немовлям на руках; бачила їх усіх за столом, і свого малого Гаррі на високому стільчику під надійним крилом Рейчел; чула тиху розмову, ніжний брязкіт чайних ложечок, мелодійний дзенькіт філіжанок - і зрештою все те змішалося в солодкому життєдайному сні. Еліза спала так, як ні разу ще не спала від тої моторошної години, коли вона взяла на руки свого хлопчика й подалася в холодну зоряну ніч.

їй ввижався прекрасний край, сторона миру та спокою - зелені береги, чарівливі острівці, веселі сонячні блискітки на воді. Там стояв гарний будинок, і чийсь приязний голос сказав їй, що то її домівка. А в тій домівці грався її хлопчик, вільний та щасливий. Потім вона почула ходу свого чоловіка, і він підступав усе ближче, і ось його руки вже обняли її, і сльози його впали їй на обличчя - і тут вона прокинулась! Ні, то був не сон. День давно вже згас, і в кімнатці тьмяно світила свічка. Її хлопчик тихо спав поряд з нею, а в узголов’ї, припавши лицем до подушки, ридав її чоловік.

Ранок другого дня удався в квакерському домі радісний та щасливий. Мати встала на світанку і тепер поралася в кухні, оточена працьовитими хлопчиками та дівчатками, з якими ми не встигли познайомити читача напередодні. Усі вони слухняно улягали її лагідному звертанню «Зробив би ти...» чи ще лагіднішому «Чи не зробила б ти.,.», бо сніданок у тих буйнозелених долинах штату Індіана — річ вельми непроста й різнобірна, що потребує чимало допоміжних рук. І поки Джон бігав до криниці по воду, Саймон-мо-лодший решетував кукурудзяне борошно на оладки, а Мері молола каву, сама Рейчел повагом місила тісто чи патрала курчат, немовби осяваючи все довкола ясним і м’яким світлом. Від часу до часу, коли через надмірну ревність її недолітніх помічників виникала небезпека сварки, вона спокійно промовляла: «Годі, годі!» чи «Мені це не подобається», — і цього було досить, щоб погамувати пристрасті.

Тимчасом як точилися всі ці приготування, Саймон-старший стояв у сорочці перед невеличким люстерком у кутку, заклопотаний такою важливою для суспільного поступу справою, як гоління. Усе в тій великій кухні діялося напрочуд злагідно, спокійно та одностайно, кожен робив своє діло з видимою приємністю, і така вчувалася там взаємна довіра та доброзичливість, що навіть ножі й виделки по дорозі до столу брязкали в лад, а курчата й шинка так весело шквар-чали на сковороді, неначе тішилися з того, що їх смажать. І коли Джордж, Еліза та малий Гаррі вийшли до кухні, їх зустріли так привітно й радісно, що їм здалося, ніби все те ввижається їм уві сні.

Нарешті всі посідали до сніданку, тільки Мері лишилася біля плити смажити оладки, і, коли вони постигали й вкривалися хрусткою золотаво-брунатною скоринкою, їх тут-таки, просто з жару, подавали на стіл.

Ніколи не світилось обличчя Рейчел таким правдивим щастям, як тоді, коли вона сиділа на чолі столу в своїй господі. Навіть у тому, як вона передавала комусь тарілку з оладками чи наливала філіжанку кави, було стільки щирої материнської дбайливості, що ті оладки чи кава немовби ставали смачнішими від самого дотику її рук.

Уперше в житті Джордж сидів як рівний за одним столом з білими людьми. Спочатку він почувався насторожено й ніяково, але дуже скоро ті почуття геть розвіялись від простодушної зичливості господарів, наче вранішній туман од сонячного проміння.

— Тату, а що, як тебе знову застукають? — спитав Саймон-мо-лодший, намазуючи маслом оладку.