Слава ЗСУ!

Саме об тій щасливій порі, коли він працював у виробні, Джордж і запізнався зі своєю майбутньою дружиною. У той час, завдяки великій довірі й прихильності власника виробні, він був сам собі господар і міг ходити, куди заманеться. Місіс Шелбі вельми схвалювала цей шлюб; по-жіночому замилувана у весільних обо-рудках, вона щиро тішилася, віддаючи свою гожу пестунку за молодика її стану, що був, як на позір, цілком їй до пари з кожного погляду. Отож їх перевінчали у великій вітальні панського будинку, і господиня сама оздобила розкішні коси нареченої помаранчевим цвітом та накинула на них шлюбну намітку — либонь, цей убір ніколи ще не лягав на прекраснішу голівку. Нічого не бракувало на тому весіллі: ні білих рукавичок, ні пирогів, ні вина, ані гостей, що захоплено вихваляли красу нареченої та ласку і щедрість її пані.

Рік чи два Еліза часто бачилася з чоловіком, і ніщо не затьмарювало їхнього щастя, окрім смерті двох малих діточок, що в них Еліза душі не чула й так тяжко за ними побивалась, аж господиня взялася по-материнському лагідно розраджувати її, аби погамувати ті буйні перечування і підкорити їх розумові.

Коли народився маленький Гаррі, Еліза поступово заспокоїлася; під спасенним впливом цього нового єства рани її загоїлись, нерви зцілилися, і вона жила собі, не знаючи лиха, допоки її чоловіка раптом забрано від добросердного власника виробні й кинуто під залізну руку законного володаря.

Тижнів десь за два по тому, як господар забрав Джорджа, вірний на слово власник виробні, сподіваючись, що за цей час містерів Гаррісів гнів минувся, поїхав до нього і як тільки міг заходивсь умовляти, аби той дозволив Джорджеві повернутися до колишньої роботи.

— Не завдавайте собі марного клопоту, добродію, — вперто відказав господар. — Я сам собі голова.

— Я не мав наміру втручатись у ваші справи, шановний пане. Просто подумав, може, ви добачите тут свою вигоду й відцасте його нам на тих умовах, що я пропоную.

— О, я добре розумію, до чого йдеться. Бачив-бо, як ви переморгувались і шепотілися, коли я забирав його з виробні. Та мене в дурні не пошиєте. В нас вільна країна, добродію. Цей один — моя власність, і я робитиму з ним, що захочу, та й годі!

Отак загинула остання Джорджева надія, і тепер він не мав перед себе нічого, окрім життя, сповненого осоружної тяжкої праці, що його ще дужче потьмарять усі ті загострені нападки та образи, на які здатен вигадливий розум деспота.

Один вельми людяний правник сказав колись: «Найгірший ужиток щодо людини - це скарати її на горло». Ба ні! Є й інший ужиток щодо людини — куди гірший!

Розділ III БАТЬКО І ЧОЛОВІК

Місіс Шелбі виправилась у гостину, а Еліза стояла на веранді й невесело дивилась, як віддаляється повіз, коли раптом хтось поклав руку їй на плече. Вона обернулась, і в її гарних очах засвітилася радісна усмішка.

— Це ти, Джордже? Як ти мене наполохав! Ой, я така рада, що ти прийшов! Ходім до мене — пані поїхала на цілий вечір, і нас ніхто не потурбує!

З цими словами Еліза повела його до невеликої чепурної кімнатки, що виходила на веранду, - там вона звичайно сиділа над шитвом, готова податись на перший поклик своєї господині.

— Яка ж я рада!.. Чом ти не усміхнешся?.. А поглянь лишень на Гаррі — він так швидко росте!..

Хлопчик стояв, учепившись за материну спідницю, і боязко позирав на батька з-під навислих на чоло кучерів.

— Хорошунчик, правда? — мовила Еліза, поправляючи хлопчикові довгі кучері й цілуючи його.

— Ліпше б не бачити йому цього світу! — гірко озвався Джордж. — Бодай би я й сам ніколи його не бачив!

Зчудована й перелякана, Еліза сіла на стілець і, прихиливши голову до чоловікового плеча, зайшлася слізьми.

— Елізо, серденько моє, я не хотів тебе смутити, — лагідно мовив він, — далебі, не хотів. О, навіщо звела нас лиха доля! Може, ти знайшла б своє щастя з ким іншим!..

— Джордже! Схаменися, Джордже! Що ти кажеш? Яке страхіття тебе спіткало... чи має спіткати? Ми ж завше були такі щасливі...

— Атож, були, люба, — мовив Джордж. Відтак посадовив хлопчика собі на коліна і, ворушачи рукою його довгі кучері, пильно задивився в його чарівні темні оченята. — Він такий схожий на тебе, Елізо, мов викапаний, а вродливішої за тебе жінки я зроду не бачив, та й не треба мені кращої від тебе. І все ж ліпше б нам із тобою ніколи не знатися!

— О Джордже, як ти можеш?..

— Так, так, Елізо, скрізь тільки лихо, лихо й лихо. Все життя моє гірке, мов полин, таке гірке, що й жити далі неохота. Я нещасна, злиденна, безпорадна худобина, я можу лиш занапастити тебе разом із собою, ото й тільки. Чи варт намагатися щось діяти, чогось навчитися, щось осягнути? Чи варт жити? Ні, я радніший померти!